— Загнали аж у річку. Я посередині плаваю, а вони бігають по березі, розмахують паском та й кричать: «Пливи, іродів сину, до берега, я тобі шкуру спущу!..»
— Де ж тебе, Федю, було не бити! Тато бив, та й то ти із шкоди не вилазив, а якби не чіпав, то зовсім бандитом би виріс… А так, слава богу, вибився в люди… Коли б оце тато встав із могили та подивився б на тебе, то порадувався б серцем… І Зінонька встала…
— Що ж, мамо, сльозами горю не поможеш.
— Знаю, сину, знаю… Та я вже й не плачу…
А сльози все — кап! кап!
Другого дня подався Федько в повітком: не давала спокою думка, що вбивця ще ходить на волі.
Ще звечора, лягаючи спати, пообіцяв матері:
— Я його і під землею знайду!
— Кого, сину?
— Отого гада, що Зіну вбив!
Мати нічого не відповіла, тільки схлипнула. Федько ж, пропікаючи поглядом стелю, додав:
— Попадеться він мені до рук — прокляне ту годину, коли його й мати породила!
Тож і йшов сьогодні до повіткому, щоб поговорити серйозно із Гінзбургом. Якщо не дізналися до цього часу нічого, то нехай доручать це діло йому.
Гінзбурга в повіткомі не застав.
— Поїхали на села, — прощебетала секретарка, приязно всміхаючись до Світличното. — А ви, товаришу, у якій справі?
— Справа у мене, баришня, дуже секретна. Не для таких гарненьких вушок, як ваші.
Секретарка пирхнула, надула губки, одвернулася, встигнувши, однак, заглянути в люстречко. Федько ж козирнув, сказав на прощання:
— Передайте, будьте ласкаві, Гінзбургові, що заходив Світличний.
І пішов у ДПУ.
Державне політичне управління містилося у великому купецькому будинкові, з круглими по фасаду колонами, з кам’яними геркулесами й німфами. Будинок той закладався на віки: не пожалів купець ні доброякісної цегли, ні дзвінких дубових обаполів, ані стопудових кам’яних брил на підвалини, — і вражав той будинок товстелезними, як у стародавніх фортець, стінами, масивними, окутими міддю дверима, великими кімнатами, такими просторими й високими, що людина, потрапивши до них, враз меншала, ставала немічною кузькою.
Ляндер зайняв під кабінет щонайбільшу кімнату. Від дверей аж до масивного столу слалася килимова доріжка.
Величезні шкіряні крісла стояли при тому столі, спинаючись на лев’ячі лапи. А за столом, ховаючись у скрадливих сутінках, возсідав Ляндер — начальник ДПУ Хоролівського повіту. Обличчя у нього суворе, очі пронизливі, губи недовірливо підібрані. Це — для тих, хто є ворогом світової революції, Радянської влади і робітничого класу.
