Сказали йому учні його: вчителю, говори — зарізати…»
Мудрі учні, передбачливі учні, тільки чому ж вони у свій час не зарізали далекого пращура Гінзбурга? Не мав би зараз Ляндер отакої сухоти, не побоювався б за своє майбутнє, за свою кар’єру, що так щасливо розпочалася! Гінзбург наче затявся в останній час зжити його зі світу. Коситься з такою підозрою, наче він, Ляндер, і є отой найголовніший ворог Радянської влади, із яким треба в першу чергу покінчити.
«А може, він щось пронюхав про батька? — аж холоне Ляндер.
— Про оті його запільні гешефти, про які навіть я, його син, тільки догадуюся?..»
До цього Ляндер волів нічого не знати, нічого не помічати. Заплющував очі на те, що живуть вони не по його скромній зарплаті — по отому максимумові, який встановлений для членів партії. Що оті всі гуси і кури, риба й крупчатка, отой весь достаток припливають до їхнього дому з якихось незаконних джерел. Переконував себе, що оті всі людці, які крутяться довкола їхнього тата, про щось перешіптуючись, про щось переморгуючись, щось дістаючи з-під поли, щось під полу ховаючи, — просто-напросто добрі татові знайомі, які зайшли до нього на хвилину почесать язиками.
Але хіба переконаєш у цьому навіженого, непоступливого Гінзбурга, коли він про все те дізнається?
А може, й дізнався?.. Ляндер аж чоло витирає при одній тільки думці про таку можливу халепу. Треба суворо наказати папаші покінчити з усіма гешефтами!
Але Ляндер нутром відчуває, що між ним та Гінзбургом добром не скінчиться. Рано чи пізно, а хтось із них полетить.
От тільки хто? В руках у Гінзбурга зараз досить козирів, але чи всі оті козирі підуть у гру? До того ж він, Ляндер, теж не сидить склавши руки, він теж запасається потрібного картою…
Перший, щонайкрупніший його козир — дружба із головою повітової ради, з отим, що «класового ворога за сто верстов нюхом чує». З Митрофаном Онисимовичем Путьком, який вважає, що надто вже Гінзбург цяцькається з класово чужим елементом як у місті, так і на селі. З отими усіма приватниками, з куркулями, з так званими культурними господарями.
— Ти зрозумій, товаришу Ляндер, кожен із них на нашу владу робітничо-селянську чортом дише. Наплодимо буржуазії, як тої гнидви, а тоді спробуй її вичесати!.. А я б її зараз, коли ще не так розплодилася, — до нігтя, до нігтя! Щоб і сліду не лишилося!.. І щось мені не наравиться наш секретар, дуже, скажу тобі, не наравиться. З отими середнячками отак розмовляти треба! — стискав щосили кулак.
