І звабливі мрії про майбутній процес, коли на лаву підсудних сядуть десятки контрреволюціонерів (чим більше, тим краще!), про величезні звіти в газетах, а в тих звітах неабияке місце відведено йому, Ляндеру, який знешкодив оцю організацію, не давали йому спокою. Кров бухає Ляндеру в голову: він бачить себе уже на іншій, набагато вищій посаді, в іншому, набагато більшому будинку, в іще величнішому кабінеті з такою довжелезною доріжкою од дверей до столу, що ноги підламаються, доки хтось добереться до крісла… І вже сотні процесів! І тисячі, десятки тисяч ворогів революції! І нова, ще вища посада в найбільшому будинку, де мармурові колони здіймаються аж до хмар, де людина повзає по сходинах безсилою, розплющеною козявкою.
І його, Ляндера, портрети. Тисячі, десятки тисяч портретів у важких золочених рамах, в темній бронзі, з холодним сталевим відблиском строгих фарб!..
Тут Ляндер отямлюється. Спускається із сьомого неба, зніяковіло відкашлюється…
…Вирушили на операцію в одинадцять нуль-нуль цілим загоном.
Хоролівка проводжала їх цікавими поглядами освітлених вікон, нашорошеними вулицями. Вибігала хатами аж на гору, дивилася, куди вони їдуть. За містом зустріла степова чорна тиша. Поринули в неї, як у море, і безконечний сувій дороги ліг під копита коней. Небо губилося в хмарах, що висли над головами вершників, зривалось на дощ. І дощ згодом засіяв: дрібною пилюкою, скоріше осінньою мрякою, аніж весняним лопотуном. Той пил інеєм осідав на людей, збирався у холодні краплини та й скочувався за комір на гарячі розпарені тіла.
За півгодини дісталися до села. Воно вже спало, погасивши вогні. Тільки де-не-де поблимували вікна, та від сільбуду доносилася музика: тоненько виспівувала скрипка, глухо бив бубон — розважалася невсипуща молодь. Зупинилися біля сільради. З темного ганку відразу ж метнулася чорна постать, спитала:
— Товариш Ляндер? Це я, голова сільради…
Ляндер зліз із коня, за ним спішились інші.
— Ніхто не довідався про наш приїзд?
— Та начеб ніхто…
— Дивись!
Голова ображено засопів і вже зовсім холодно сказав:
— Думаю, що краще далі йти пішки — не так тупотітимем.
Ви підете отак вулицею, а я з частиною ваших людей зайду городами. Думається мені, що він, в разі чого, рвоне не на вулицю, а на город…
Розділилися. Рушили. І хоч до двору о. Діодорія були добрі гони, мимоволі ступали обережно і скрадливо.
Будинок, до якого вони підбиралися, теж давно погасив вогні, і його власник, о. Діодорій, спав сном праведним по денних трудах.
