Діодорія:
— Може, й на горищі нікого нема?
Отець Діодорій помітно зблід, але відповідь його була:
— Клянусь богом — нікого немає!
— Що ж, доведеться перевірити, — мовив Ляндер. — Ану, ведіть нас, показуйте…
Важко, ох, як важко підніматись о. Діодорію по отій риплячій драбині! Творив про себе молитву, щоб Микола втік, щоб його там вже не застали. І зненацька зупинився, обмер: постіль! Лишилися ж подушки, що на них спав Микола!
— Ну, чого став? — запитав його нетерпляче Федько, що дерся слідом.
Підштовхуючи о.
Діодорія, Федько, Ляндер і ще один боєць вибралися на горище. В два вогняні ока світять ліхтарики, шастають, нишпорять, і ось уже один із тих ліхтарів добирається до того місця, де була постіль.
Отець Діодорій заплющує очі: «Господи, сотвори чудо! Осліпи їх, господи, не допусти загибелі раба твого вірного!..»
— О, а це що?!
Здивований вигук, що пролунав над самим вухом о. Діодорія, примушує його здригнутися всім тілом. «Все! Знайшли!» Повільно розплющує очі і застигає, онімілий від подиву.
Освітлена двома ліхтарями, на постелі Гайдученка лежить його донька. Натягає до самого підборіддя ковдру, блимає осліплими очима.
— Ви як сюди, баришня, потрапили?
В о. Діодорія відлягає од серця: бог почув молитву свого вірного слуги і врятував його в останню хвилину.
— Це моя дочка… — відповідає він за Віроньку, остаточно приходячи в себе. — Моя Віра.
— Але чого вона тут?
— Вона завжди спить на горищі… Влітку спить, — поправляється о. Діодорій.
— Чому ж ви клялися, що тут нікого немає? — все ще досікується Ляндер.
— Бо ви мене так затуркали, що я забув і про рідну доньку.
Тепер о. Діодорій, переконаний в безмежній милості божій до своєї особи, молить його, щоб врятував Гайдученка. «Не за себе молю тебе, господи, за святу нашу справу!..»
Господь і тут не відвернувся од нього: хоч гепеушники перетрусили все подвір’я, але так нікого й не знайшли.
Коли провів їх за ворота, коли замкнув двері і зайшов до хати, примарою став перед ним Микола: мокрий, вибруднений, з пістолетом в одній руці й чобітьми у другій, він все ще, здавалося, не вірив, що смерть пройшла стороною.
— Ви точно знаєте, що пішли?
— Та я ж ворота за ними, за проклятими, замкнув! — починав уже сердитись о. Діодорій. — А ти де од них ховався?
— За димарем перележав, — і, сівши на лаву, став узуватися.
— Підеш? — запитав о. Діодорій.
— Піду… І так загостювався…
— Зачекай, матушка тобі хоч хліба та сала на дорогу вкине.
Доки матушка ходила до комори по сало, о.
