— Ти куди це, Максиме, празникову одежу нап’яв? — запитала кволо мати.
«О, знову Максим! — аж поморщився Володя. — Скільки їм не кажи, скільки не товчи, а вони все одно: Максим та й Максим!» Однак стримався: мати хвора, ось уже третій день, як не зводиться з постелі — горить голова, і палить у грудях. Мав сьогодні привести лікаря, того самого, що приїде аж із Хоролівки читати лекцію.
— Та в сільбуд же треба.
— А що там буде?
— Та хіба я вам не казав? Лекція, а тоді кіно.
Мати іще хотіла щось запитати, та зайшлася кашлем, надриваючи груди.
Кашляла, аж стогнала, аж сльози наверталися на очі, й Володька, переповнений жалем, лагідно сказав:
— Потерпіть уже. Ось приведу вам доктора, він вас ураз на ноги поставить.
Мати, накашлявшись, довго по тому віддихувалась, як стара, загнана коняка, пила з полив’яного кухля, проливаючи воду на обвислу сорочку. Напившись, докірливо мовила:
— Ох, сину, замучив ти мене зовсім!
— Чим же я вас замучив? — з досадою мовив Володька, знаючи наперед, що відповість йому мати.
— Що не хочеш ворожки покликати. Ворожка вже давно мені помогла б. А дохтур поки приїде, то мене й лихоманка скрутить.
— Не скрутить! — втішав матір Володька. — Доктор сьогодні буде, я ж вам про це казав. А ви як маленькі: все за оті забобони чіпляєтесь!
Мати тільки махнула рукою: «І в кого, ви скажіть, отаке шалапутне, отаке остисте вдалося? У людей діти як діти, все більше по хазяйству, все дбають, щоб хліб — у хату, щоб достаток — у двір, а це мов з-за вугла мішком прибите! Загнуздається в оту партупею та й гасає, як скажене, селом: все комунію хоче построїти! Хазяйські сини, що де побачать, — додому тягнуть, а це ладне із себе останню сорочку зняти на оту світову революцію.
Ще в двадцять четвертому витягло з хати все борошно. Й на окраєць, щитай, не лишило. „Не можна, мамо, пролетаріат з голоду пухне, а ми тут свої пельки запихатимем!..“ А коли задумало перехрещуватись — боженьку ж ти мій! Наїлася того сорому — й досі гикавка трясе. Ну, скажіть, люди добрі, чим було погане ім’я — Максим? І діда твого, й прадіда Максимом звали, і, слава богу, нічого їм од того імені не сталося, прожили на світі, як всі люди.
А цьому вишкваркові воно, бач, колькою в боці застряло. „Хочу, мамо, носить ім’я Леніна, який нам указав нову путь!..“ Та хіба ж, сину, ім’я красить людину? І хіба мало на світі хороших людей, що різні імена мають! Дак це ти кожного разу перехрещуватись будеш? Та хто ж вас і розбере, якщо всі ви Володьками станете!.. Не послухалось.
