Спала і матушка, насновигавшись протягом дня по хазяйству. Не спала тільки дочка Віра: діждавшись, доки батьків зморив сон, вознеслася в обійми Миколи. Оте потайне раювання і спричинилося до того, що Микола ніяк не наважувався покінчити із гостинами, які затягнулися більше, ніж слід. Уже о. Діодорій натякав на небезпеку, вже матушка, підіслана ним, делікатно питала, чи не пора пекти пироги на дорогу, а Микола все тягнув і тягнув, одурманений, причарований молодою попівною.
Вони й зараз лежать, притулившись одне до одного, розморені любовною грою.
— Ти нікуди од мене не підеш! — наказує Віронька.
— Я повернуся.
— Не хочу, щоб ти кудись ішов! — заперечує вона та й надуває ображено губки. — Тебе можуть… можуть убити… Що я робитиму без тебе?
— Не вб’ють. Коли до цього не вбили, то тепер уже не вб’ють…
— А коли ти на мені женишся?
— Як знову стану хазяїном…
Далі вони лежать мовчки, слухаючи, як шурхотить тихенькою мишкою дощик, навіваючи сон. І вони, може, й поснули б, коли б не наглий стукіт у двері:
— Батюшко, відчиніть!
Микола скочив, немов на пружинах.
Заметався по горищі, одягаючись, люто засичав до Віроньки, коли та потяглася до нього руками:"
"— Лежи! Прийдуть — скажеш, що спала сама…
І Віронька, пронизана страхом, впала знову на постіль.
А в двері вже гатили, мабуть, прикладами:
— Хазяїни, поглухли, чи що?!
Клацнули двері, стривожений голос о. Діодорія:
— Хто там?
Микола затамував віддих.
— Це я, голова, — донеслося знадвору. — Відчиняйте!
Отець Діодорій довго возився з запорами.
— Зараз, зараз! Заїло, прости мене, господи! — голосно примовляв він.
«Щоб я почув», — здогадався Микола. Тримаючи в одній руці пістолет, а в другій — чоботи (речовий мішок уже за плечима), він підкрався до чорного отвору, наставив вухо.
Отець Діодорій відчинив нарешті двері, і відразу ж до сіней увірвався сліпучий сніп світла. Ударив о. Діодорію в лице, обмацав його з голови до ніг, занишпорив по закутках, і хтось суворий наказав:
— Веди до хати!
Миколі не треба було нічого більше пояснювати.
Тихенько виліз на дах. Босі ноги так і поїхали по слизькому залізу, але він утримався, почав дертись угору, до димаря. А тим часом у великій просторій світлиці допитували о. Діодорія. Той затявся на своєму; нікого стороннього в нього немає, хоч перетрусіть все подвір’я — нікого не знайдете.
До кімнати один по одному заходили бійці, коротко доповідали:
— В коморі нічого немає.
— В погребі не знайшли…
Тоді Ляндер спитав, впиваючись поглядом в о.
