От ти мене куркулем обзиваєш, а я що: в оренду землю беру? Чи наймитів тримаю? Мені, слава богу, своїх п’яти десятин о-поки хватає! — провів долонею попід горлом. — Більше й не треба. І так роботи на всіх, хоч завались… От ти, приміром, минулого літа скільки пшенички із десятини узяв?
— Дев’яносто пудів…
— Дев’яносто? А я — по сто п’ятдесят! Та й то щитаю, що мало… Ти знаєш, по скільки в Германії беруть? Двісті п’ятдесят, а то й триста пудиків!
— Триста пудів!
— І земля ж там — не зрівняти із нашою, — продовжував дядько Микола.
— Дай справжньому господареві наш чорнозем, він у зерні по горло ходитиме…
— То що там, пшениця урожайна така?
— Не пшениця — землеробська культура висока. Культура! — підняв догори намозоленого пальця дядько Микола. — Німець не стане тримати отакої корівчини, як, скажім, у тебе чи в мене. Що тільки корм переводить. Йому як корова — то щоб вим’ям до землі діставала, як свиня — то щоб сало на долоню, а то, щитай, і на дві. А на поле його вийди — бур’янини не знайдеш! Як крізь сито просіяне… Земля, вона, хлопче, любить, щоб коло неї по-людськи ходили.
А як тільки матнею порожньою над нею трусити, то так вона тобі й родитиме… Hi-і, земельку треба, як рідну матір, доглядати…
— Добре вам отак говорити, із вашими кіньми… — почав був Володя, але Приходько з несподіваною запальністю перебив:
— А що я їх — украв? Чи, може, пограбував кого та на ті гроші розжився?
— Та не грабували… Хто ж каже, що грабували…
— А хто заважає тобі отакі коні нажити?
— Совість моя заважає! — вигукнув Володя.
— Не можу я своє пузо білим хлібом набехкувати, коли в сусіда діти одне в одного шмат черствяка із рук видирають!
— Ну, всіх не нагодуєш. На всіх не настачишся.
— А ми за те, щоб всіх нагодувати. На те й комунію, як ви кажете, строїти будемо, щоб усіх людей в один гурт об’єднати, настачити на всіх…
— Ну, в комунію вашу я довіку не піду! На налигачі тягтимете — налигач обірву!
— А ми вас іще й не візьмемо! — пообіцяв Володька. — Самі колись до нас прийдете проситися, тільки й тоді ми ще подумаємо.
— А то ще подивимось!
— От і подивимось!
Далі їхали мовчки: сердились один на одного. Володя вже подумував, чи не злізти з воза («Хай собі їде, обійдуся і без його ласки!»), та дядько Микола зупинив коней, ткнув пужалном прямо перед собою:
— Он уже і Хоролівку видно. Тебе куди підвезти?
— Спасибі вам, я тут зійду.
І, не чекаючи відповіді, стриб на дорогу!
«От затяте яке!» — покрутив головою дядько Микола.
