Правда, і тут вистачало всякого люду: одні продавали, другі купували, а були й такі, що просто витрішки їли, тиняючись од воза до воза, від лотка до лотка, з руками в кишенях, де замість грошей отой вітер, від якого ні вбережешся, ані порятуєшся, про який хіба ще поскаржишся сватові або кумові: «Вроді й були вчора гроші, а сьогодні катма! Мов отим вітром видуло!» Кум чи сват втішить небораку тим, що вітер погостював і в його кишені — видув усе до копієчки, і тепер лишається хіба що просто так, з-за «интересу», — підійти до якогось дядька, який продає свиню чи корову, підійти та й поторгуватися, щоб не втратити, так би мовити, кваліфікації.
І коли дядько, відбивши долоню і собі, і отому, що у нього вітер в кишенях, зіб’є шапку аж на потилицю, скривиться так, наче продає рідну дочку, та й махне безнадійно рукою: «Ех, де моє не пропадало, беріть та знайте добрість!» — отоді й відповість йому отой безгрішних: «Та я б і взяв, чоловіче, чому б і не взяти, коли ціна підходяща, дак грошей катма! Були вчора гроші, а сьогодні як вітром їх видуло: і копієчки на розплід не лишилося…» — «Так чого ж ви голову мені он скільки морочили!» — вигукне у відчаї дядько.
«Торгувався, бо дуже вже мені ваша корівчина понаравилась!»
Отакі любителі витрішків підходили і до Володі, що примостився поміж возами з своїм недорослим кабанчиком.
— Почім оце кошеня?
— Хлопче, ти його не в кишені приніс?
Володя огризався, як міг, врешті не витримав: став мало не з сльозами на очах просити одного покупця, що випадково опинився перед ним:
— Дядьку, купіть, дешево продам!
— Скільки ж ти за нього хочеш?
— Та скільки дасте.
— Три рублі дати?
— Давайте.
Дядько підозріло оглянув кабанчика:
— А він хоч їсть?
— Та він і вас із’їсть! Хламає, аж за вухами тріщить.
— Ну, хіба що так! — розсміявся дядько. — Бери, хлопче, трояка — твоє щастя, що на мене напав!
Спекавшись кабанчика, Володя наче сто пудів із плечей скинув. Відійшов на зелененький моріжок, примостився поїсти: досі ж рісочки в роті не мав! Вминав Марійчині пироги, а покінчивши з ними, заходився і біля сала: на апетит зроду-віку не скаржився.
Що мати, було, поставить, те й умолотить — крихти по собі не оставить. «Дай боже, щоб ти, Максиме, отаким хазяїном був, як оце біля столу!..»
Поївши, Володя дістав із торбини важку кобуру з парабелумом, почепив на поясі при правому боці й гоголем пішов по базару: не так на людей подивитись, як себе показати.
