Все щось шукаючи і все чогось не знаходячи… Заклопотано, настирливо шукав щось, зовсім, здається, забувши про товаришку Ольгу, яка вже ображено дивилась на нього.
— До чого ж ти черства людина, Григорію! Хоч би поздоровив…
Ах, Ольго, Ольго! Яка ти сліпа, яка ти жорстока, товаришко Ольго!
— Вітаю… вітаю… — забубонів Гінзбург, нишпорячи та й нишпорячи в отих клятих шухлядах. — Щиро вітаю…
— Ганжа передав, що завтра починають косити. Чекають на тебе. Ти, здається, їм обіцяв?
— Жнива?.. Ага, жнива… Пам’ятаю… Чого ж, пам’ятаю… Тільки, знаєш, завтра приїхати не зможу.
Приїду пізніше, коли молотитимуть… Так, так, коли молотитимуть…
І все — шасть, шасть у шухляді руками. «Що він там забув? — дивується Ольга. — Ні, він таки хворий!»
— Григорію, тобі треба сходити до лікаря!
— До лікаря? Що ти! Я зовсім здоровий! — хрипло засміявся, кашлянув. — Ти пробач… ти вже йди… Бо в мене тут справ…
Товаришка Ольга знизала плечима. Ображена, звелася, кивнула на прощання, пішла з кабінету.
Лише тоді відірвався Гінзбург од столу — подивився їй вслід. Зачинилися двері, кроки Ольги затихли, а він усе дивився й дивився застиглим, тоскним поглядом. Потім зітхнув, потер чоло. Обережно позасовував шухляди, так обережно і делікатно, мовби стіл був живою істотою. Спробував пригладити волосся на голові, тільки нічого тим не добився — волосся як стирчало, так і продовжувало стирчати. Тоді Гінзбург осмикав гімнастерку, вийшов у приймальню, винувато сказав секретарці:
— Я, мабуть, піду сьогодні раніше додому: щось у мене з головою… Так, із головою…
І вийшов з райкому.
На другий день Гінзбург поїхав на села: враз спротивився йому й кабінет, і оці нескінченні розмови по телефону, суперечки й наради. Потягло на простір, на свіже повітря, до людей.
Цілісінький тиждень пропадав по селах: разом із дядьками косив, звозив снопи, складав у копи, і зморений, втомлений, запечений на серпневому сонці, з остюками в густющій чуприні, падав на постелений якоюсь турботливою рукою кожух, засинав, як убитий.
А бувало, допізна сидів на колодках в гурті дядьків, вів непоквапливі розмови. Починалися вони завжди майже однаково.
Із того, що котрийсь із дядьків, погасивши об долоню цигарку, запитував:
— От ви, товаришу секретар, ви вчена людина, багато світу бачили… То скажіть нам, що таке оті ножиці?
І чого вони стрижуть тільки селян? На нас що, вовна лучча?.."
"І Гінзбург починав терпляче пояснювати.
