— А тепер остюків і до зими не повибираєш…
— Іди ти під три чорти! — радісно кинув Григорій і похитуючись пішов до бочки з водою.
Але ніяк не міг розтулити долоні, щоб узяти великий полив’яний кухоль. Врешті таки розтулив, набрав повен кухоль води, жадібно випив. Увесь, до дна, аж заболіло в грудях. Як хороше! І, зачерпнувши іще один, подав Ганжі: пий!
Подивились один на одного, розсміялись.
— Ти чого?
— А здорово ти снопом у Приходькову Одарку вцілив! Ще трохи — так би й шуснула вниз молодиця!
— Ну-у!.
. Справді уцілив?
— Та в самісіньку спину!
Тепер уже сміялася навіть завжди серйозна Одарка: робота ж скінчилася, так чого б і не повеселитися!
— Що ж, пора вже й обідать… Як там наші годувальниці, не запорались?
Після обіду чоловіки потяглися до кисетів, а жінки взялися прибирати посуд.
Гінзбург відійшов під стіг, у тінь, ліг на солому, підклавши долоні під голову, але довго так їх тримати не міг: пекли розтерті водянки. Тоді він випростав руки вздовж тіла, долонями вгору, під прохолодний вітерець, що повівав поміж скиртами, і, переборюючи дрімоту, став дивитись у небо.
Чисте ізранку, воно встигло до обіду закучерявитись білими овечими отарами, що розбрелися від обрію до обрію. Одвічним спокоєм, мудрою врівноваженістю віяло від усього, що впадало Григорію в око: від неба, хмар, від ланів, що тяглися ген-ген, всіяні копами та полукіпками, від стогів, що здіймались величними пам’ятниками. Такими величними, що всі оті палаци й храми, піраміди й колони — ніщо поряд із ними, з оцими дивовижними витворами рук хлібороба.
Тільки й того, що до них не пруться з усього світу екскурсії, не лізуть отари туристів, не сплескують, на них глядячи, руками, не ахкають та не фотографують, щоби потому розмножити в усіх часописах світу.
Та стоги й не потребують цього. Їм досить того, що без них не було б ані храмів, ні палаців, ні пірамід, колон, та й туристи оті пощезали б із світу.
То хто ж возвеличить вас, мудрі зодчі, муляри й теслі людського життя? Хто створить про вас «Іліаду» чи «Одіссею», щоб весь світ нарешті прозрів та й побачив справжню велич і красу степових пірамід, що їх ви у своїй невимірній щедроті щорічно зводите і щорічно руйнуєте, не дбаючи навіть про те, лишиться чи не лишиться хоча б спомин про вашу титанічну роботу?"
"А лишиться зерно, невмируще, як життя, перед яким навіть час відступає безсило.
Він стирає з лиця землі держави й міста, а зерно колоситься. Руйнує палаци і храми, а зерно колоситься.
