І мимо Гінзбурга протюпала поволеньки постать.
До локомобіля почали підходити дядьки. Статечно віталися, діставали кисети, закурювали. Жінки ж збилися в гурт подалік, позирали на Гінзбурга, тихенько перешіптувались, пересміювались.
— А он і голова наш іде. Та ще й з головихою… Видать, заспали…
— Та воно й не диво! — підхопили лукаво дядьки. — Біля молодої жіночки…
— Кха… кха… Та й тютюн же міцнющий у тебе, Свириде! Де він такий і росте? — це вже Ганжа наблизився.
Гінзбург почервонів так, мовби із нього незлостиво кепкували дядьки.
Ганжа був поголений, шкуратянка наопашки, на грудях біліє чиста сорочка. Бадьоро привітався. Ольга ж прилучилася до жінок, видно, не хотіла з-поміж них виділятися. Щось їм сказала, мабуть, дуже смішне, бо жінки так зареготалися, що дядьки аж повели на них очима. І Гінзбург був щиро радий тому, що Ольга не підійшла зараз до нього: хай потім, пізніше, коли трохи обвикнеться і буде краще володіти собою.
— Всі зійшлися? — запитав Ганжа.
— Та вроді б усі.
— То будемо починати. У тебе, Петре, все готове?
— Паса нема.
— Вкрали?!
— Не хватало ще, щоб украли!.. Сказав отому вишкваркові, щоб узяв на ніч додому, то він і приперся сьогодні без паса… Я назад його потурив…
— Ну, тоді скоро буде, — заспокоїв Ганжа. — А тим часом людей треба розставити.
Доки судили-рядили, із якого стогу починати (кожен із дядьків огинався, хотів, щоб спробували на чужому), повернувся й отой Петрів помічник. Припер важкенного паса, кинув біля локомобіля на землю:
— Нате, хай він вам сказиться!
Почали із Володьчиного — він сам сказав: «Починайте з мого».
Виліз разом із Нешеретом на стіг скидати снопи, а внизу з довжелезними вилами стали Ганжа, Протасій і Гінзбург, щоб подавати до молотарки. Приходь-ко із жінкою став коло барабана, що вищирився гострими, донизу загнутими зубами.
Ганжа хотів було послати Гінзбурга на скирту, де легше, але той уперся, лишився внизу.
— Ти ж хоч на голову щось напни.
Наб’ється остюків — до весни не вичешеш!
— Вичешу, — вперто мотнув головою Гінзбург, беручи довгі вила. — І не дивися на мене так жалісливо, бо вилами заїду!
Жінки, із граблями, з лопатами, стали довкола молотарки — відгортати зерно і полову, носити солому.
— Пускати? — закричав Петро.
Локомобіль аж двигтів. Широкий шків, важко провисаючи, тягнувся до молотарки, дрібно тремтів. Дядьки враз споважніли, затихли й жінки.
