"
"— Бачив? — та й показав очима на локомобіль, що, вичищений, витертий, змазаний мастилом при кожному гвинтику, аж горів навпроти сонця своїми крутими дужими боками.
Гінзбург з повагою, так мовби локомотив був живою істотою, поплескав машину по боці:
— Волик, що треба! — І відразу ж напосівся на товариша: — А ти чого дорогу додому забув? Там твої старі вже спокій втратили.
— Давно у них був?
— Оце від них… Біжи до дрожок, там тобі мати чисту білизну передала.
— Оце спасибі! — зрадів Петро. — Хоч переодягнуся у чисте, а то на мені геть усе перетліло, — та й пішов перевальцем до дрожок.
Аж тоді Ганжа, що делікатно стояв осторонь, підійшов до Гінзбурга:
— Заночуєш у мене…
— Дякую, я вже з Петром, — відмовився Гінзбург.
— Ольга узнає, вона мене й з хати вижене, — наполягав Ганжа.
— Не вижене… Вітай її, завтра побачимось. — І, щоб покінчити з розмовою, гукнув до Петра: — Ти скоро там? Бо завтра ж рано вставати.
Спали неспокійно, тривожно: боялись заспати. Петро разів зо три схоплювався, чиркав сірником, дивився на годинника, і Гінзбург теж просинався, а потім довго не міг заснути: як не бадьорився, як не вдавав із себе веселого та безтурботного, а все ж не міг забути товаришки Ольги…
Ще світанок не проклюнувся на сході, як вони вже були на ногах.
Хлюпнули на обличчя водою, нашвидкуруч поснідали, вийшли надвір. Брели темною вулицею, мимо сонних хат, що вже продирали заспані, червоні зі сну очі, поглядали невдоволено на перехожих: а кого то чорти носять так рано?
Петро відразу ж подався до локомобіля.
Гінзбург став, піджидаючи людей.
Прямокутний тік з усіх боків оточували більші й менші скирти — як у кого вродило, хто скільки посіяв. Стояли, дивилися на маленьку супроти них молотарку і мовби аж похитували гостроверхими головами: як же ти із нами, нещаснице, справишся? А отого он бачили! — хвалькувато показувала на локомобіль молотарка. Локомобіль же не встрявав до їхньої німої перепалки: розтуляв ненаситну пащеку, ковтав поліняку за полінякою, і у величезній чорній утробі його вже гуло, булькотало, шипіло, а над трубою, в густій металевій сітці, билися іскри.
Сітку оту припасував до труби Петро, щоб вберегтися од пожежі. Чаклує біля локомобіля з маслянкою в руках, до когось гукає:
— Пас приніс?
— Ні.
— А чого не приніс?
— Дак ви ж учора казали тільки однести. А щоб приносити…
— А голова в тебе для чого на плечах? — сердився Петро. — Біжи ж мені зараз по пас, щоб одна нога була там, а друга — тут!
— Та біжу.
