"
"Оженився б Іван, а там і Альошка, привели б роботящих невісток, і, гляди, отак років за два, перевалившись через високий поріг, викотилися б на двір малі Івасютенки: всі, як один, у діда-прадіда, в невмирущий, жадібний до роботи, чіпкий до життя рід Івасют.
Можна б…
Тільки ж знову на чистому обрії похмурими хмарами збиралися тривожні чутки, і холодні моторошні тіні скрадались полями, з усіх сторін облягаючи хутір.
Ще на початку літа щовечора миготіли сухі блискавиці. Не було ні хмар, ані грому, а вони спалахували при самій землі, беззвучні та лиховісні.
Завмерла напружена тиша над хутором, а дерева в тих спалахах чорніли, мовби обвуглені.
Оксен виходив у двір, дивився із острахом: зроду-віку не бачив такого! Хрестився перелякано, молив бога заступитися та помилувати, а на обрії миготіло та й миготіло, наче хтось, лихий, упертий, затявся підпалити небо та все кресав у велетенське кресало.
Перегоріли блискавиці — півнем запіяла курка. Злетіла серед білого дня на пліт, залопотіла крилами, витягла в бік хати шияку, викочуючи від натуги круглі безтямні очі, таким відьомським «кукуріку» прокричала в Оксенові вуха, що у нього враз підігнулись коліна, стерпла душа.
Ловили ту курку гуртом: гублячи пір’я, відчайдушно кудкудакаючи, металася вона широким подвір’ям, а за нею — троє Івасют. Врешті вдалося загнати в глухий закуток поміж коморою й хлівом, накрити піджаком.
Іван схопив за голову — хотів звернути, та Оксен не дав: ще від матері чув, що треба робити, аби прогнати біду, що її накликала оця вража личина.
Весь день пролежала зв’язана курка в коморі під решетом, а надвечір прийшла баба Горпина, покликана Мартою: вся у чорному, очі гостренькі, рот — вузликом. Оксен увивався біля неї, не знаючи, куди її посадити, чим і пригостити, та вона відвела його сухою рукою: не треба, не час. Стала посеред хати обличчям до божниці, перехрестилася широким хрестом, вклонилася, переламавшись у стані, й сказала:
— Несіть курку.
Курка очманіло билася в Іванових руках, хрипко скрикувала, розтуляла широко дзьоба.
Баба Горпина взяла її з Іванових рук, хукнула в дзьоба, для чогось постудила в пір’я. І птиця затихла, тільки скліпувала червоними, кров’ю налитими очима.
— Принесіть сокиру!
Внесли сокиру. Тоді вона перехопила курку за голову й лапи, розтягнула, що було сил. Курка здавлено крикнула, замолотила щосили крилами, але баба не зважала на те: міряла нею лавку від мисника до образів, щось стиха примовляючи.
