А в нас уже тиснуть, аж ребра тріщать!
На столі — недопита горілка, сало й цибуля, пиріжки із картоплею і сметана в глибокій мисці: слава богу, було чим вгостити людину, про все Марта подбала."
"— Та де там мирно, — заперечує Оксен. — Скуштували б ви, Овсію, цього миру, не те заспівали б!
— Е, не грішіть на бога, Оксене, не грішіть! — стоїть на своєму Овсій. — У вас хоть в сільраді люди як люди, а наші вже зовсім показилися: доброму господареві й дихнути не дають. Так уже душать, так душать, що хоть з високого берега у річку… Оце нещодавно приїхав із району секретар сільради, привіз купу позики, кинув голові на стіл: «Щоб до завтрього все роздали!» То голова — що? Думаєте, розіклав на все село, на всіх порівну?.
. Еге ж, тримайте кишеню! Склали список, хто заможніший, накинули на кожного ті облігації. І пішла шура-бура селом.
— А що ви, Овсію, од них хочете? Ви б хотіли, щоб собака млинці пік, а він тістом поїсть…
— Собаки, справжнісінькі собаки! — витирає очі Овсій. — Все рвуть, все кусають, ще й огризатися не смій.
Як що, так зразу: «Мовчи, а то затарабаню під суд!» Все ходить та шукає сучка в очереті: кого б іще в куркулі пошити. А як пошиють: щитай, пропав! Так тебе податками придушать, що й не ворухнешся…
Із співчуттям слухає Оксен скаргу гостя: те ж саме і в нього. Посіяв минулого року у себе і на орендованій, вродило нічого собі, можна б жити та бога хвалити. Здав честь честю увесь податок, що по закону належало. Та не встиг одвезти останній мішок, як знову кличуть до сільради: «Тобі ще двісті пудів здати належиться…» Оксен у крик: «Та я ж здав, осьо-сьо і квитанції!» Так Ганжа і дивитися не став.
«Чого тичеш межи очі — не сліпий! Про той хліб ми знаємо, а тепер ще двісті пудів вези!» Зціпивши зуби, насипав знову в мішки. Одвіз. Здав. Од серця відірвав. Лишилося тільки-тільки до нового хліба дожити та на посів. А з сільради ще й погрожують: «Не здумай скорочувати площу посіву — провіримо!» Дожився: не волен уже й сіяти, що тобі треба і скільки треба.
Вже й полю своєму не радий.
«О-хо-хо! Нема правди на світі, та вже, мабуть, і не буде!» А все ж пробує утішити гостя. Не так для нього, як для самого себе промовляє слова утіхи:
— Та не дуже журіться, Овсію, може ж, якось і перечасуємо лиху цю годину!
— Еге ж, наставляйте кишеню! — заперечує Овсій. — Так вони вам і дадуть часувати! Не до того йдеться, Оксене…
— До чого ж?
— Ви що, газет не читаєте?
— Ніколи мені їх читати.
— То й даремно.
