А так сам спершу поїду, рознюхаю, що й до чого, мо’, зразу й пристроюся та й перетягну своїх потихеньку… То чи не поїдете зі мною, Оксене? Удвох воно якось веселіше…
— Чого ж мені туди їхати, як я і там куркулем буду, — жартує невесело Оксен."
"— Та хто там питатиме! Розповідав мені один чоловік, що там і досі тієї землі необробленої — море! Бур’янами зароста, за руками хліборобськими голосить. То ви думаєте, дуже доскіпуватимуться, хто ви і що ви, як земельку оту обробляти зголоситесь? Та вони тіки раді вам будуть! Їх же теж по голівці не гладять, що земля, як корова ялова, марно гуляє!
«А й не питали б», — погоджується з гостем Оксен.
І на мить перед ним постає спокуслива картина: він уже на Херсонщині, і ніхто про нього нічого не знає. Оре з синами свій лан, забувши, що таке страх, безсонні, повні тривожного неспокою, гірких роздумів ночі… Та видіння, спалахнувши на мить, відразу ж гасне: усім серцем відчуває Оксен, що ніколи не зважиться покинути хутір. Навіть якщо попустить господь та прийдуть його виганяти, то й тоді не зможуть викорчувати усього Оксена: не рік і не два стогнатимуть по ньому будівлі й дерева, як і він спливатиме кров’ю за ними.
— Ні, Овсію, я не поїду.
— Надієтесь, що так обійдеться?.. Не обійдеться! То раз заходилися — не відстануть, поки не доведуть до кінця. Повірте мені, Оксене. Згадаєте мої слова, та буде пізно…
— Що ж, коли на то воля божа… — зітхає покірно Оксен. — Всі під ним ходимо, як він розсудить, так воно й буде.
— Так-то так. Тіки й бог не поможе, як сам собі ради не даси…
— Будемо вже спати, Овсію, — обірвав Оксен неприємну розмову.
— Вам же, мабуть, рано вставати: дорога ж не близенька…
Гість відразу ж заснув: висвистував носом, як глиняним півником, Оксен же довго не спав. Лежав непорушно, закутий у свинцеву безвихідь: і так біда, і так горе, куди не кинь — всюди клин. Заклинили його останні події — не викрутитись, не звільнитись, хіба що лишити і руки, і голову. І не знає Оксен, що жде його завтра, з якого боку стерегтися нової напасті.
Дозріває на ланах урожай — не радує серце.
Ходив на поле, розминав колоски, катав на долонях важкі золотисті зерна, запитував, куди вони потечуть із-під молотарки: у власні засіки чи в робітничо-селянську наставлену пригорщу, таку глибочезну та широчезну, що, скільки не вбухай, все одно не засиплеш по вінця!
Плодяться у кошарі, в хлівцях вівці та свині — кому вони дістануться? Бо вже ні продай, ні заріж, не спитавши сільради.
