Ганжа ж ночі не спить — так за пролетарською пелькою вболіває та дбає! А що в тебе, Оксене, теж є рот і в нього теж треба щось кидати, то Ганжі байдуже.
Овсій поїхав — непевність залишилася.
І надтріснутий сволок.
Цього літа жнивували Івасюти без особливої радості: обіклали їх таким податком, що як виконаєш, то навряд чи й на посів що лишиться.
— Та що ж ви, люди добрі, робите? — плакався у сільраді Оксен. — Це ж ви зовсім розорить мене хочете.
Не повірили ані словам, ані сльозам. Ще й наказали, щоб здав усе до зернини, а не здасть — під суд!
Отоді й пожалкував Оксен, що не послухавсь Овсія та не подався із ним на Херсонщину.
Вийшов із сільради, п’яно хитаючись, вдарив картузом об втоптану землю: «Та будьте ж ви прокляті однині й довіку!»
— Підніміть, дядьку, картуза — пригодиться! — хтось із-за спини.
Навіть не оглянувся.
Два дні сидів у хаті, не виходячи надвір. Вже Іван казав, що пора косити, а то перестоїть, вже й Марта підходила, ласкавенько допитувалась, що готувати косарикам.
— Відстаньте од мене, хай оті його косять!
Аж на третій день відійшли сільрадівські зашпори: після обіду виніс бабку, сів клепати коси.
Співала-видзвонювала сталь, і колись то була найсолодша Оксенові музика: під неї він народився, під неї зростав, із нею збирався і в могилу піти, як прийде його час. Але зараз навіть вона не приносила розради. «Все заберуть!.. Все! Все! Все!..» — злорадно дзвеніла коса. І Оксен не витримав, кинув молоток, сказав Іванові:
— Доклепай, сину, вже ти.
Пішов у стайню всипати кобилі вівса.
І коли Мушка, впізнавши хазяїна, ласкаво дихнула в обличчя, довірливо поклала на плече важку голову, віддано глянула в самісіньку душу великим вологим оком, Оксен заплакав. І ті важкі сльози не принесли полегшення: капали, пекучі, на щоки, сірчаним накипом осідали на серце.
Чесав кобилу за вухом, водив долонею по теплій оксамитовій шкірі, і Мушка, скліпуючи оком, вдячно зітхала, тихенько переступала з ноги на ногу, так обережно та делікатно, що господар і не помічав того.
«Що ж, — сказав сам собі згодом Оксен, — видать, на те воля божа. Хоть я і не знаю, чим так тяжко прогрішив перед ним… Тільки побули дурнями — годі!»
Хліба всього не буде здавати, хай як Ганжа не піниться. Відвезе стільки ж, як і минулого року, а решту приховає.
Марта ніскільки не здивувалася, коли їй про це натякнув обережно Оксен.
— Та, господи, везіть хоть і тищу пудів!
— Тищу не тищу, а пудиків сто, як ваша ласка, хай перезимують у вашій коморі.
