Нап’яв на себе юнгштурмівку, ще й пістолет почепив — якийсь аж чужий, якийсь мовби аж не сільський.
— Та не здумайте приховувати!
Оксен іде за ключем, застережливо кидає синові:
— Іване, дивись мені! Не здумай сваритися!
Бо в Івана очі так іскри й крешуть. Нічого не відповів батькові, вийшов за ним, ховаючи руки в кишені: пальці аж хруснули — звелись в кулаки.
Відмикав Оксен пудові замки — не слухались руки, не поверталися ключі. Злісно вищали поіржавілі дужки, щосили чіплялися за скоби. Відчиняв важкі двері з дубових дощок, розганяв світлом застояну темряву, пропахлу прілим зерном, шкіряною збруєю, сухим пилом і мишачим послідом.
Показував засіки, ще недавно повні по вінця, а тепер майже порожні: зерна того горобцям на раз поклювати.
— Оце як бачите. Не знаю, чи і до нового хліба дотягнемо…
— А де на посів? — питає строго Володька: його не розжалобиш, йому наплювати на класово ворожу куркульську сльозу!
— На посів он у тому засікові, — веде Оксен в найдальший закуток.
— Засипали фунт у фунт, аби тільки вистачило посіяти.
— Давайте ваги! — командує Володька. — І мішки!
— Забиратимете? — тихо питає Оксен; у нього тремтять губи, нервово посіпуються повіки.
— Ні, вам залишимо, щоб поховали та погноїли! — відповідає глузливо Володька.
— Хто ж його буде гноїти?
Тут до розмови встряє Іван Приходько. То стояв собі збоку та прислухався, а це не витримав:
— Та чого ви журитесь, Оксене! Відвеземо до громадського гамазею — в більшій сохранності буде.
А весною заберете назад…
Оксен приносить мішки, кидає Володьці під ноги: нате, подавіться! Одвернувся, не дивиться навіть, як члени комісії насипають зерно, важать та переважують.
Потім заходилися шукати приховане: обнишпорили всі закутки, перевернули все догори дном: кілька разів проходили і мимо хлівця, тоді в Оксена аж завмирало серце. Володька, лихий, що нічого поки що не знайшли, провалив навіть сокирою комин, вставив туди голову, але, крім сажі, так нічого й не витрусив: пирхав, як розлючений кіт, витираючи обличчя.
Обнюхавши, де тільки могли, взялися колупати землю у дворі та на городі. Петро Нешерет ледь торкався землі, аби тільки не сказали, що саботує. Іван Приходько теж не дуже старався: встромить, покрутить, а тоді вийме і довго принюхується, чим воно пахне. І все язиком, наче мичкою:
— Ану, отутечки спробуєм, тут земля мовби пухкіша. Чи, мо’, отам, під коморою? Як ви скажете, Оксене?..
