Замиготіли тюремні грати, в обличчя війнуло в’язничною сирістю. Вже не усвідомлюючи, що робить, упав на коліна, поповз до Володьки, приминаючи спориш:
— Синочку, рідний, прости! Нечистий спокусив!..
Обертався до дядьків, простягав, благаючи, руки:
— Людоньки добрі, змилосердіться! Все відвезу, все… залиште тільки душу на покаяння!..
Протасій, вражений, розтулив долоні — зерно так і посипалося на землю. Нешерет закліпав-закліпав очима: сам от-от заплаче. А Володька дзвінким од ненависті голосом:
— Пізно, дядьку, каятись почали! Раніше треба було!.
.
Іван перший отямився. Підхопив зламаного батька під пахви.
— Тату, встаньте! Чуєте, встаньте!.. Кому кланяєтесь?..
І той синів окрик врешті приводить до тями Оксена.
Зводиться, обтрушує коліна, довго обтрушує, аби не зустрітися поглядом із людьми, із синами, що стали свідками його ганьби. Потім іде в хату: згорблений, посивілий, байдужий до всього. У відчинене вікно чутно було сердитий голос Івана, що лаявся з Володькою, — не хотів давати під зерно ані воза, ані Мушки, — несміливий голосок Нешерета, який пробував їх помирити; згодом нерозбірливий гомін всіх разом і одноманітний, настирливий гавкіт собаки.
Згодом гомін вщух. Пролунав лише лютий вигук Івана: «Но, будь ти проклята!» Заторохтіли колеса — Оксен навіть не повернувся до вікна.
Зайшов до хати Альошка. Постояв несміливо біля дверей, тихенько сказав:
— А Іван повіз хліб у село, — і подивився на тата так, немов питав, що ж далі робити.
Оксен — ні слова у відповідь.
Повернувся Іван. Кричав на Мушку, розпрягаючи, бив її в морду, зганяючи злість.
Оксен сидів, мов чужий. І коли Йван усунувся в хату, пожбурив сердито на лаву картуз, Оксен і не глянув на нього. Навіть тоді, як Іван, не витримавши, кинув докірливо батькові:
— Казав же: закопаємо в полі. Хай би спробували все перерити. Так не послухались…
Вечеряли мовчки, і більше вечеря та скидалася на поминки: не розвеселила навіть Марта, що прибігла, як тільки почула, що в Івасют знайшли хліб.
— Та не журіться, дядьку Оксене, якось перемелеться.
Світ же не без добрих людей!
Оксен кивав головою, а перед очима лихою маною, чортячою примарою випливало вузьке загратоване під самісінькою стелею вікно і шматочок вилинялого неба у нього.
Другого дня, якраз перед обідом, прибіг виконавець.
— Зараз же йдіть до сільради!
«Ось воно!» — здригнувся Оксен. Звів вистраждані, аж помертвілі, очі на виконавця:
— Передай: зараз прийду."
"Виконавець пішов, а Оксен став збиратися: не в сільраду — в тюрму.
