Іще: на споришеві, які б дощі не пройшли, ніжним, ледь помітним пилком лежало борошенце…
— Тату, пішли! — одриває од споминів батька Іван. — Чуєте?
Оксен востаннє дивиться на млин, обертається, йде за синами.
Довго в степовому безмежжі виднілися три цяточки — три безсилі комахи, що ледве повзли, приплеснуті долею…
А по їхньому подвір’ї все ще снують заклопотані дядьки.
— Миколо, вулики переписав?
— Записав. Ти курей пощитай!
— Кий біс їх пощитаєш, як вони перебігають з місця на місце. Та ще усі й зозулясті! У мене уже ув очах миготить!
— А ти їх до кілочків за хвости поприв’язуй, може, тоді вже й дощитаєш! — сміється Микола.
— Я йому всерйоз, а він зуби скалить!
З хати визирає Приходько:
— Товаришу голова, що з одежею робити? Тут повні скрині — півсела одягнути!
— Переписуйте все. Оцінимо та й пустимо з торгів.
— А нам знижка буде?
— Пиши, не патякай!
— Та Володька і так увесь зошит списав. От жили люди!
У хліві вищать поросята, рохкає неспокійно льоха. Лунає звідти сердитий голос:
— Протасію! Та куди ти, чорте, преш!
— А що?
— Поросят передушиш!
— А хіба вони мої?
— Вилазь із хліва! Вилазь, заразо, бо навильником пригощу!
— От і не вилізу.
Ганжа поспішав до хліва, бо там і справді зчепляться битись. Протасія треба витурити. Бач: не мої поросята! А чиї ж?
— Були куркульські, а теперечки обчественні,— з філософським спокоєм відповідає Протасій, залишаючи хлів…
Аж увечері скінчили облік. Втомлені, але задоволені поверталися додому.
— І нажили ж добра! — все ще дивувався Приходько, — І нащо їм усе те потрібно було?
— Свого брата спитайте! — глузливо Володька.
— Е, ти мого брата не чіпай! Мій брат — середняк…
— Рідний брат куркулеві,— знову Володька.
Приходько хотів сказати щось різке, та передумав, покотив розмову по іншій доріжці:
— Василю, а то правда, що ув Англії войська без штанів?
— Без штанів? — дивується Нешерет. — То як же їм воювати, коли без штанів?
— Іще кажуть, в тій же Англії видумали літак — чотириста тисяч войська бере, — меле далі Йвар.
— З амуніцією, з ружжами і на півроку харчами… То правда, Василю?
— Правда.
— Правда?! — аж зупинився Приходько: розраховував, бач, на те, що Ганжа заперечить, от за суперечкою і не помітили б, як і додому дійшли б. — Та як же він злетить?
— Злетіти злетить, а от як сяде — невідомо…
Іван замовкає, вибитий із колії, та за хвилину заводиться знову:"
"— Ось послухайте, що недавно в сусідньому селі трапилось.
