Хоронив зять тещу… Винесли її з хати, жінка побивається, голосить, а чоловік іде та й мовчить. Тоді жінка — щип його за руку: «Миколо, та чого ж ти мовчиш? Хоч для людей плач, а то ще подумають, тобі мами не жалко!» То Микола як заведе… А голос, як у бугаяки. «Ой тещо, тещо, жінчина мати, то ви ж було молоко та сир їсте, а мені сироватку дасте. То я їм, їм та ще й нап’ю-у-ся…» А жінка вже йому: «Цить, Миколо, цить, не надривай свого серця: їх все одно вже з труни не зведеш!..»
Іще щось розповідає невтомний на вигадки Йван, потішаючи дядьків, але Ганжа його не слуха: думає про своє.
Прикидає і так і сяк, як розпорядитися майном Івасют. Плуги, сіялку, весь реманент передати у ТОЗ, це ясно. Не роздати на руки дядькам, а саме — у ТОЗ. Хай буде перша колективна власність. Хату, клуню, комору, сарай не можна лишити без господарського ока: розтягнуть, розберуть, і сліду не лишиться…
Сумний приклад тому — панський маєток, що його після революції обдерли, як липку.
Все тягли, що можна було відколупнути чи одірвати, висадити на воза або на плечі. Навіть кахляні печі розібрали дощенту, паркети із кольорового дерева, не кажучи вже про залізний дах, про вікна та двері. Все попливло в навколишні села, пірнуло, як у болото, щезло безслідно. І стоять тепер лише голісінькі стіни пишного колись палацу, заростають бур’янами та бузиною, чорніють і осипаються від морозів та дощів. А яка могла б бути там школа! В Ганжі аж серце щемить, коли доводиться проходити мимо тієї пустки.
Тож він нізащо не допустить, щоб отаке сталося й тут.
Ще вчора ходив селом, обирав місце, куди б перевезти Івасютині будівлі. Вподобав вигін за кузнею, на краю села, понад річкою. Місце було мальовниче, зручне, але не це в першу чергу привабило Ганжу. Мимо йшла дорога до селянських ланів. Тож коли стануть отут комора, сарай і навіси, зручно буде членам ТОЗу, повертаючись із поля, лишити плуг, борону, сівалку, щоб не тарабанити через село додому.
До того ж поряд і кузня. Хіба не краще буде і ковалеві, і людям, коли весь реманент лишатиметься під боком: зламалося щось, зіпсувалося — раз-раз і полагодив!
Не тільки членам ТОЗу, всім людям треба дозволити користуватися оцим неіснуючим поки що подвір’ям. Хай приглядаються, нехай потроху звикають до того, що гуртове — не обов’язково чортове. Отак поступово, поволі буде пройдена ще одна щабелька до спільного обробітку землі.
