І тріщали, обламуючись, гілки, і сипалися рясно додолу яблука, груші, сливи."
"Та ще бджоли, перевезені в село, довго не хотіли роїтися в іншому місці — летіли в запущений сад…
А навкруг нового, не обжитого ще колективного подвір’я за один день виросли деревця. Прийшла піонерія та комсомолія, покопала ямки, посадила топольки та явори, полила їх щедро водою, щоб росли та росли, вкоріняючись на довге життя.
— Молодець, добре придумав! — задоволено дивився Ганжа на нових поселенців.
У Володьки аж вуха зайнялися од втіхи.
Відкашлявся, збентежено запитав.
— Дядьку Василю, можна прийти до вас увечері?
— А чого ж, приходь. Гостям завжди раді.
— Та ні, я не в гості,— зам’явся Володя. — Я по справі.
— По якій?
— Та… хай тоді розкажу.
— Що ж, тоді, то й тоді. Приходь, ждатиму, — та й пішов у глиб двору, де саме складали хату.
— То я зайду увечері! — гукнув услід Володька.
Постояв, пождав, чи не скаже ще чого дядько Василь, а потім рушив із двору. Йшов замислений та заклопотаний, якийсь аж несхожий на самого себе.
Бо у Володі і справді була справа дуже серйозна. І вирішити її він має в найближчі дні, вже не чекаючи світової революції, яка забарилася невідомо з яких причин. Чи то світовий пролетаріат не доріс, чи не знав про Володину лиху нетерплячку, тільки вів поки що класові бої мирними засобами, а не брався за зброю.
Що ж, не хочуть, тим гірше для них! Бо Володі вже ввірвався терпець, особливо після вчорашньої розмови з Марусею.
— Тато сказали, щоб я не виходила більше до тебе.
— А то чому? — запитав похмуро Володька.
— Сказали: якщо має що, то хай прямо скаже, а голови хай задарма не морочить. Іще сказали, що я достоюся з тобою…
До чого достоїться, Маруся так і не сказала — засоромилась, а Володі жар так і дихнув в обличчя: за кого вони його вважають! Що він, якийсь сільський парубок, який тільки й думає про те, як би ославити дівчину!
— Що ж нам робити, Володю? — питає тихенько Маруся.
І така вона рідна, така дорога, що Володі аж у горлі перехоплює. Він з натугою ковтає гарячий клубок, відчайдушно каже:
— Будем женитися!
Маруся вдячно зітхає, припадає до нього по-дівочому легенько й цнотливо, тихо сміється.
— Ти чого? — ображено Володька.
Вона зводить на нього осяяне щасливим усміхом обличчя:
— Ти знаєш, про що я подумала?.. Що я — найщасливіша у світі…
Повертався того разу Володя додому пізніше звичайного, і промерзла дорога аж дзвеніла під чоботами. А свіже, морозне, зимовим яблуком пропахле повітря аж пощипувало за розпалені щоки.
