Ясно, холодно горіли осінні зірки, і місяць як не горнувся до них, все не міг зігрітися і брів собі геть, одинокий, сумний, в передчутті зимових морозів. А Володі на все те було наплювати: йому жарко й без літа, ясно й без сонця!
Повертався Володя під веселий перегук досвітніх півнів, які щосили вимахували крилами, намагаючись розігнати густу осінню пітьму, і не чув того співу: йому все ще дзвенів, все лунав голос Марусі.
Зайшов до хати — мати відразу ж прокинулась:
— То ти, Максиме?
Не розсердився цього разу на отого «Максима», з внутрішнім усміхом відповів:
— Я, мамо.
А ви чого не спите?
— Я, сину, спала, оце тільки проснулася…
Лежить, не питає, де був, од кого прийшов. Давно вже минули ті дні, коли допитувалася, — ще як був отаким, по груди. Влетить, було, в хату, задиханий, очі так і горять, чубчик прихоплений вихором.
— Мамо, що їсти?
Сьорбає, аж борщ від нетерплячки проливає, а вона над ним:
— А де ж це ти, Максиме, ганяєш? Людські діти як діти, а тебе не докличешся, не дозовешся.
Ось зажди — повернеться із поля тато, він тебе почастує паском…
Було колись… А тепер не питає: вже дорослий. Діло, звичайно, у них молоде, то й часу не рахують… Тільки ж, сину, якби ти знав, як довго матері відміряти його, оцей час, ждучи тебе додому…
— Максиме, чого ж бо ти не лягаєш? Лягай, сину, бо й не виспишся!
— Зараз, мамо.
А сам — рип-рип по хаті, хить-хить із кутка в куток. Аж мати стривожилась:
— Чи не сталося чого, Максиме?
— Сталося, мамо, сталось, — щасливим усміхом бубнявіє голос Максима.
— Женюся я, мамо!
В старої стерпли і руки, і ноги. Ждала, молила у бога цієї хвилини, а настала — сама не знає, чому налякалася. Так налякалась, що й голос зник!
— Ви ж чого мовчите? — вже занепокоєно Володька. — Самі ж казали, щоб женився! А тепер, може, й не раді?
— Та де б же я, сину, була не рада! — нарешті повертається до матері голос. — Як же мені твоєму щастю та не радіти!
А сльози вже — кап та кап. Сказано ж: старе — гірше малого.
І горе — плаче, і радість — голосить.
— Марусю, сину, береш?
— Та Марусю ж…
Що ж, хай і Марусю, мати нічого проти неї не має. Дівчина вона скромна, не з отих вертихвісток, що хлопців самі у клуні затягають, що про них у селі кажуть: як через поріг перелізло, так і в кінське влізло. Що ж, Маруся — нічого… Не ганяє з отими навіженими, що закривають церкви та викидають із хат образи…
— Коли ж весілля, Максиме?
— Чим скоріше, тим лучче.
