Чи, може, і в Англії… То до кого вони прийдуть учитися, як життя нове будувати? Звісно, до нас: «Ану, покажіть, що ви тут наробили, як хазяїнували — ленінські заповіти в життя перетворювали!» А ти їм тоді що відповіси? Ніколи, мовляв, товариші дорогі закордонні, було нам тих ленінських заповітів дотримуватись, бо пекла нас лиха нетерплячка. Так нами тіпала, що ми до соціалізму не мудрим словом, не прикладом добрим, не переконанням дядька вели, а батурою турили. А як котрийсь дуже впирався, то й наганом у спину: біжи, гад, до щасливої жизні та й не оглядайся назад, бо як пригощу, то й очі на лоба полізуть! Отак пригнали його галопом скаженим, так що з нього тільки мило летіло, а тепер помилуйтесь: лежить, ніяк не віддишеться, хоч до бантини його підвішуй… То що нам оті брати закордонні скажуть? Чи не пошлють нас з отаким соціалізмом кудись подалі… Як ти думаєш, Володю?
Володька мовчить.
Вся ота мова дядька Василя — холодна, неприємна купіль. Крижана вода на його гарячу, розбурхану мрію!
А Ганжа все своє та своє.
Балакучий сьогодні, як ніколи:
— Взялися ми, Володю, нову, не бачену ще ніколи хату зводити. Важко нам зараз: і лісу такого як слід під руками немає, і цегли наші батьки не припасли — по цеглині треба випалювати. А розмахнулися ж ми он на яку. На таку розмахнулися, щоб не тільки нам — дітям, правнукам нашим у ній просторо та весело жилося! Щоб стояла вона віки і зносу щоб їй не було… І хай ми в ній не поживемо, Володю, нехай тільки підвалини побачимо чи стіни… Сини, онуки наші нехай її добудовуватимуть, а правнуки вже новосілля справлятимуть… Зате не кинуть вони нам, мертвим, гіркого докору, що, поспішивши, заклали ми трухлявого дерева чи погано обпалену цеглу, вивели криві стіни.
Зляпали абияк, тільки самим там щоб хоч трохи пожити. От про що нам ніколи не треба забувати, Володю…
Ганжа вже давно забув про цигарку: як поклав на краєчок лавки, так вона там і лежала — пускала тоненьку цівочку диму, поки й погасла. І видно було, що оці всі слова, оця задумлива мова йшла од серця, од вистражданих, недоспаних ночей.
Тому й вирвалась у нього іще одна, найпотаємніша, як слід і не виношена думка, яку він ще й не звіряв нікому, навіть дружині:
— Боюсь я, Володю, не наламали б ми дров… Дуже вже багато таких, як ти…
— Дядьку Василю, у вас же он ще ціла лежить, — тихо зауважив Володька, коли Ганжа знову став сипати тютюн у надірваний папірець.
Ганжа взяв погаслу цигарку, запалив, затягнувся глибоко, жадібно, і Володі чомусь стало його жалко.
