І навіть Танин сусіда, який увесь свій вік просидів за канцелярським столом і хвалився тим, що він не має ворогів, навіть той не відповів на якесь зауваження Тані, а нервово хіхікнув і злякано зиркнув у бік бухгалтера. Бухгалтер же протер окуляри, і, коли їх знову надів та глянув на Таню, їй здалося, що він замінив стекла крижинами.
— Дехто забуває, що під час роботи треба працювати, а не займатися сторонніми розмовами, — строго зауважив, дивлячись поверх Таниної голови.
Таня знітилася, кров болісно обпалила їй щоки, і решту дня вже просиділа мовчки, низько схилившись над паперами.
Вдавала, що ретельно працює, хоч не бачила жодної цифри — все розпливалося перед очима, повними сліз.
Ота стіна, що враз виросла довкола неї, ставала все глухішою та холоднішою. І хоч Таня розуміла, до чого йдеться, хоч плакала ночами від образи й розпуки, кулаком затуляючи рота, однак продовжувала ходити в контору: що вона робитиме, куди подінеться, коли її виженуть?
Але так довго тривати не могло. Це розуміла і Таня, і її начальство, яке дратувала нерозумна упертість Світличної, що не хотіла тихо-мирно подати заяву.
Поверталася додому, наче сліпа. Вже не було ні образи, ні сліз — все перегоріло під час зборів по чистці, лишився тільки тупий біль у голові та сіра, позбавлена будь-якої надії, безвихідь.
Зупинилась над річкою. Коли проминула власний будинок, як вийшла за місто, не могла пригадати.
Стояла на низькому трав’янистому берегові, над самісінькою водою, що, чорна, холодна, густа, повільно текла мимо, і відчувала, як щось тягне її в оту глибизну, підштовхує м’якими долонями, скрадливо нашіптує в самісіньке вухо: «Ну, ну, всього лише крок — і все скінчиться!.
.» І здається вже Тані, що сам берег починає осідати під нею: ось-ось обвалиться та й шасне разом із нею у воду.
«А як же Андрійко?..»
Все ще не в спромозі одірвати погляд од чорної гіпнотизуючої поверхні, Таня одступає крок, другий, третій… Очі у неї болісно розширені, в чорних зіницях ячать страх і сум’яття. І коли врешті-решт одірвалася, повернулася спиною до річки — побігла, задихаючись од жалю до сина.
До вечора не відпускала його від себе. Була із ним ніжна, як ніколи, не могла натішитись. І коли лягла спати, поклала його поруч з собою.
— Мамусю, ти замерзла? — питався Андрійко.
— Нічого, Андрійку, спи, — пестила його Таня, стримуючи нервове тремтіння: перед очима знову випливла річка, чорна, холодна, і м’які долоні, що підступно штовхали у спину.
Андрійко, притулившись до неї, заснув.
