— Так, мабуть, і царі не вечеряли! Теперечки і запити не гріх.
Звівся, пішов до великого дерев’яного цебра, поволік за собою вервечку синів. Пили по черзі, по старшинству, вслід за татом прихвалювали:
— Сма-ачна!..
Іван весело дивився на синів, що, слава богу, не хворіли, не квиріли — росли, як із води. Чи то набрались од батька веселої, безжурної вдачі, що зроду-віку бив лихом об землю та ще й пританцьовував, чи позичили в матері нев’янучого здоров’я, яка й досі ходить із дівочим, на всю щоку рум’янцем, тільки йшли їм на користь і пісні харчі, і вічні нестатки.
В інших діти хворіють, помирають, Іванових же не бере ні чума, ні пропасниця: як висиплять босоніж на сніг в найлютіший мороз, то в дядьків та тіток, що мимо проходять, аж спини дубіють.
Тож Іван весело поглядає на синів, на невигубне сім’я своє, що, загартоване, ростиме хоч і на камінні, і велика любов освітлює його очі:
— Хлопці, а хто поїде ярмаркувати із татом?
— Я поїду!.. Я!.. — закричали дружно сини, обступаючи тата.
Навіть найменший, якщо не рахувати отого, що в колисці, і той пнувся до нього, простягав рученята з-під довгих рукавів сорочки, що закочувалась йому аж на плечі.
Хведора, почувши про Іванів намір, підступила до нього із кулаками:
— Та ти що, зовсім із глузду з’їхав? Не пущу!.. І не проси — не пущу!..
Іван і не просив — підморгнув лише синам. А ті вже як обступили маму, як узялись її тіпати — в Хведори й голова обертом пішла! Крик, лемент, плач. Те смикає за рукав, те цупить за спідницю, не знає вона, до кого й повернутися, кому й по потилиці заїхати.
— Забирай! — не витримала врешті Хведора. — Хоч і отого, що в колисці, бери! Щезніть тільки з моїх очей, щоб я вас більше й не бачила!
Отак і виїхав ні світ ні зоря Іван Приходько із своїми синами. Найменшого, правда, не взяв. Зачинивши за ними ворота, Хведора наготувала повну макітру вареників їм на вечерю, а сама ухопила з колиски малого та й подалася на хутір до сестри.
До місця добралися, коли вже добре-таки розвиднілось.
Містечко лежало внизу, і до нього з усіх боків спускалися вози, гарби, фури, запряжені кіньми й волами, тяглися пішки чоловіки і жінки з клумаками, корзинами через плечі та за плечима. Все те стікалося до величезного майдану, обперезаного рундуками, ятками, крамницями, що вже гудів, колихався незліченною людністю.
Ще здалеку помітив Іван гурт молодиків у юнгштурмівках і кількох міліціонерів.
