— А так, так, — похитувала головою Мокрина, згоджуючись із багатієм. Повела очима по великій кімнаті з пофарбованою у червоний колір підлогою, з міським шкіряним диваном, з міцним дубовим столом, засланим такою скатертиною, що аж очі вбирає, сама собі подумала: «Живуть же люди!» — Тільки ж ви колись хотіли в нього купити…
— Е, коли то було! — недбало махнув рукою Оксен. — То були, Мокрино, інші часи, тоді про інше й думали. А тепер — сьогодні живеш, а завтра, може, й богові душу віддаси.
— Що правда, то правда, — похитала головою Мокрина.
— Тільки Протасій передав, щоб я до вас прийшла, то я оце до вас і прийшла…
— Що ж нам робити, Мокрино? — вдав із себе розгубленого Оксен. — І вас мені жалко, але й себе не хочеться обидити.
Мокрина цього разу промовчала. Сиділа, висока, худа, — потемніла, як свята Варвара на отій он іконі, що в самім низу, журно тьмяніла великими, змарнованими злигоднями та щоденними нерадісними турботами очима. Якоюсь байдужістю, покірною тупістю віяло від усієї висушеної постаті її, так, начеб вона казала: «Мені однаково, купите ви оту землю чи не купите, але якщо Протасій надумався, то я мусила-таки до вас прийти».
— Самі ж бо знаєте, які тепер можуть бути достатки, — правив своє Оксен. — Все з’їдає війна, все їй у пельку пхаємо. На одного бога тільки й лишилась надія, як бог не змилостивиться над нами — всі до одного загинемо! Не під голоду — так від хвороб, пошестей усяких…
«Ну, ви ще не так скоро загинете!» — наче сказала — повела на Оксена очима Мокрина.
Однак звично зітхнула, похитала сумно головою."
"— Так, так, святу правду кажете. Тільки ж Протасій пише та й пише: іди, Мокрино, та спитай, чи не хочуть купити, дак я оце і прийшла.
— Бач, він тепер розумний, ваш Протасій! — не втримався від докору Оксен. — А тоді, було, й не підступися до нього.
— А так, так… Тож він і передає: іди до Оксена. А коли що не так, то вже звиняйте.
Мокрина раптом звелася, витерла тильною стороною долоні сухі губи, померехтіла темними очима на Оксена:
— То бувайте здорові!
— Постійте, чого ж ви?.
. — злякався Оксен. Підхопився, взяв Мокрину за руку, знову посадив на лаву. — Я ж не сказав, що зовсім не хочу купити.
Мокрина знову сіла, покірно, байдуже. Що ж, вона може й посидіти, їй спішити нікуди: малі діти не пищать на печі, а корови, дякувати богу, зроду-віку не було — доїти нічого. Якби Протасій не наказав, вона сюди і не прийшла б.
Оксен нервово постукує пальцями по столу, позирає скоса на жінку.
