Бігала нещасна жінка його до інших солдаток, просила написати — спитати в своїх чоловіків, де її «золотко», ті згодом відповіли, що Протасій поки що живий-здоровий, а писати додому і не збирається: «Навіщо писати, коли я живий. Як уб’ють, отоді й без мене напишуть».
Отак і листувалася жінка з Протасієм — через чужих жінок та чоловіків.
Навесні позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’їлася росяної трави, а вранці лежала непорушно посеред стайні. Коли земляки довідалися про це з листів своїх жінок та передали Протасієві, той відповів:
— Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми сліз не настачишся.
Дасть бог, вернуся живим — іншу заведемо.
Але на те надій було мало, хоч Протасій твердо вірив, що його «ні поранить, ні вб’єть». Ходив траншеями, наче вулицями в своєму селі,— не пригинався, хоч кулі так і цьвохкали довкола його сірої солдатської шапки.
— Тєбє, падлєц, што, жізні нє жалко! — кричав на Протасія розлючений взводний. — Нє відіш развє, как он стрєляєт?
— Дак вона ж, ваше благородіє, усе мимо летить, — відповідав спокійно Протасій і пер собі далі, дратуючи високою шапкою ворожі кулі, що розлюченими шершнями носилися довкола.
І одна таки вцілила — кресонула по впертющій голові, аж іскри посипалися, і покотилася пробита шапка додолу, і сам Протасій, заливаючись кров’ю, м’яко осів на розквашене дно непривітної, наче довжелезна могила, траншеї.
— Це, видать, не німецька, — встиг іще прошепотіти він, непритомніючи."
"Як тяжкопораненого, завезли його в далекий тиловий шпиталь, а жінці відписали, що Протасій, слава богу, живий, що куля його пожаліла — тільки поколупала черепок, а «мозгів не затронула».
Була в тому листі прихована заздрість до земляка, якому пощастило: вилежуватиметься тепер він, як той пан, на білих постелях, дивись, доживе ще до кінця оцієї проклятої війни. Але Протасієва жінка не воювала на фронті, не гнила в окопах, не зависала на колючих дротах, прошита ворожими кулями, тому до неї ота заздрість не дійшла: обхопила жінка свою голову, заголосила немов по покійнику.
Та плач не плач, а жити якось треба. Відходила весна, хто зміг, давно уже обсіявся, Протасиха ж скопала лопатою город, посадила картоплю, гарбузи, квасолю, цибулю, висіяла укропу, петрушки та моркви, щоб було чим заправляти супи і борщі, на ниву ж махнула рукою; поправиться хазяїн та повернеться, то нехай уже сам дає їй лад.
Так і лишалося б оте поле, незоране та незасіяне.
