— А хіба це м’ясо! — вів далі Протасій, беручи, однак, добрий шмат баранини.
— А й справді,— притакнув догідливо Оксен, — щось на баранину й не схоже. Хитрує, мабуть, Янкель…
— Хто, Янкель? — перепитав Оксена Протасій. — Та де йому, дурному, хитрувати, коли в нього кебети для цього не вистачає! Хіба це шинкар? Жебрак, а не шинкар! Сам ні шеляга за душею не має, і діти його в лахмітті ходять.
— Правду кажете, Протасію, бідно, дуже бідно живе наш шинкар, — пробував підпрягтися Оксен до Некованого.
— Та де, чоловіче, бідно, коли в нього золота повні торби! — вигукнув Протасій.
— О-го-го, якби мені його заробітки, я б і горе покотив!
Зовсім збитий з пантелику Оксен тільки розкрив рота: не знав уже, що й казати, щоб попасти сусідові в тон. Ухопив недопиту кварту, потягнувся до Протасієвої чарки:
— Вип’ємо ще по одній.
— Заждіть, куди поспішати, — спинив його Протасій, та тільки-но Оксен поставив кварту на місце, як той уже роздумав: — А втім, воно можна й випити, гріха великого не буде.
За другою квартою, вивчивши добре Протасієву натуру, Оксен почав дипломатично:
— Проходив я оце мимо вашої ниви — гарна земелька у вас, Протасію. Чорнозем, де не ткни…
— Який там у дідька чорнозем — самі супіски!
— Але ж родить там непогано!
— Родило б вам так — давно зуби на полицю позакидали б!
— Ну, не знаю, як ви, а я від такої ниви нізащо не відмовився б, — гнув свою лінію Оксен. — От давали б мені хоч і триста рублів — не продав би!
— А я і не подумав — продав би! — вигукнув запально Протасій.
В Оксена забилося серце, затремтіли руки. Він помовчав, щоб угамувати хвилювання, з якомога байдужішим виглядом спитав:
— А скільки б ви, Протасію, для приміру, за своє поле взяли?
— Хто, я?
— Та ви ж, Протасію, ви. Яку б ви назначили, приміром, ціну?
— А нащо мені її назначати?
— Та ви ж не від того, щоб своє поле продати? — почав гарячкувати Оксен.
— Та на якого дідька я його продавав би!
— Та ви ж самі щойно казали, що продали б! — розгнівався нарешті Оксен.
— Я?.. Я казав?.. Та що я, дурний, щоб отаке вам казати!
Оксенові не лишилося нічого іншого, як розплатитися із шинкарем за змарноване «вгощеніє», насунути шапку на лоба та й посунути розгнівано з шинку.
Придбати оту земельку допомогла Оксенові війна. Протасія мобілізували на другий тиждень після того, як батюшка зачитав принишклим, похмурим селянам царський «маніхвест», і він як пішов на фронт, так наче у воду впав: ні слуху ні духу.
