— Ставте, хлопці, його ноги — нехай погріється!
Свирид шарпонувся щосили, побілів, наче смерть, застогнав.
— Годі, хлопці, годі,— наказав отаман, що не спускав із Свирида очей. — Бачу, що хазяїн уже щось пригадав.
Свирид дихав важко, із храпом. Водив скаламутнілими від болю очима, видно, нічого не бачив. Та ось зустрівся поглядом із чіпкими оченятами отамана, і очі його сповнилися такою ненавистю, що бандит аж відсахнувся:
— Ого. Так де ж, хазяїне, твоє золото?
Свирид повів очима по хаті, затримався поглядом на печі.
Якась думка майнула в його очах, затріпотіла, гаряче і мстиво.
— Розв’яжіть.
— А скажеш, де золото?
— Скажу.
— Оце інший макар! — зрадів високий. — Люблю, коли людям вертається пам’ять!
Свирида розв’язали, він, спираючись руками на ослін, спробував стати на попечені ноги, але не зміг.
— Підсадіть мене на піч… там золото…
Свирид порався на величезній печі, бандити нетерпляче чекали внизу. Особливо нетерпеливився високий: стаючи навшпиньки і витягуючи довгу шию, намагався заглянути на піч, квапив, роздуваючи золоті вогники в очах:
— Хазяїн, скоро там?
— Зараз, — глухо, як із могили, озивався Свирид.
— Дістаєш там, хазяїн?
— Зараз дістану!
Свирид натрусив на полиці гаківниці пороху, звів сталевий курок, перехрестився, притиснув важкий приклад до плеча:
— Забирай, отамане, своє золото!
Отаман похапливо вискочив на піл, потягнувся до печі, наставивши руки.
Стоголосою гарматою ревонула гаківниця, оглушила всіх, хто був у хаті.
Отаманової голови як не було: впало додолу обезглавлене тіло з коротко відрубаною, як у курки, шиєю.
Варвара зламалась у стані, чіпляючись руками за стіл, осіла на підлогу, провалилась в темряву. Свекор, коли його стягали з печі, встиг іще двом розвалити голови важким прикладом рушниці, а третьому залізними пальцями скрутити в’язи, але бандитів було багато — всіх не передушиш, — гуртом навалились на нього, зв’язали, потягли, як собаку, до річки і довго відводили душу — катували під вербами.
"
"Про незваних гостей повідомив Оксена сусідський хлопчак — примчав аж до маслобойні на коні. Оксен вихопився на воза, гнав коней, не жаліючи батога, а Іван, що встиг ускочити слідом за батьком, щосили тримався за драбки.
З гори до хутора коні не мчали — летіли, розпластавшись у божевільному галопові. Вітер обривав із них шмаття піни, бризкав просто в обличчя Оксенові гарячим дощем.
Прогуркотіли під колесами розбиті ворота.
