Зібрав останні сили, і голос його пролунав майже так, як тоді, коли Свирид був здоровий:
— Ослухаєшся — з того світу проклену!.. З могили устану!..
— Добре, тату, — покірно згодився Оксен.
Так на цвинтарі виросла свіжа могила, а згодом темненькою видовженою скринею появилася ще одна: поховав Оксен і свою дружину, яка, збожеволівши, недовго жила на світі: ліпила пироги до останньої своєї хвилини.
Відтоді як помер батько, Оксенове серце, де Олеся завжди мала тепленький куточок, наповнилось холодком: не міг він простити сестрі отого батькового заповіту.
Знав, що це гріх, що сестра ні в чому не винна, — і нічого не міг вдіяти із собою. Як згадає про оті двадцять десятин, як подумає про те, що то ж найкраща земля, що більше ніде так не родить пшениця, — так і хлюпне на нього гаряча ненависть до сестри, яка, наче на зло йому, з кожним днем хорошіє — манить пролісковою синявою очей, заворожує сміхом.
І таки наворожила: ранньої осені, дратуючи ціпком лютущого пса, завітали до хати добре підпилі свати — один у чумарці, а другий у кожусі, обидва у високих шапках, хоч надворі ще було жарко.
Той, що в чумарці, проїхався неслухняними ногами аж до столу, поки натрапив на лавку, і аж тоді здогадався зняти шапку та привітати господаря. Сват у кожусі поводив себе трохи пристойніше, однак теж поспішив приліпитися до рятівної лави.
— А чи знаєте, господарю, чого ми прийшли?
— Звідки ж мені знати? — відповів їм невдоволено Оксен.
— Скажете — будемо знати.
— Ми прийшли сватати, от! — хитнувся в бік Оксена дядько в кожусі, а потім штурхонув свого сусіда ліктем під бік: — Та кажіть уже далі ви, Іване, бо я не такий, як ви, мастак… Ви, господарю, тільки послухайте, що він вам скаже… Та ну ж бо, кажіть уже, Іване, бо ми вже вас слухаємо!.."
"Іван побуцав, побуцав головою, наче збирався з кимось битись, та й почав верзти про мисливця, про куницю — красну дівицю, та про слід, що оце привів їх аж на Івасютине подвір’я.
«Щоб же вам повилазило!» — закляв їх Оксен, але дядько в кожусі був іншої думки: він вертівся, прицмокував язиком, підморгував у неприхованому захваті від красномовності свого товариша, раз по раз вигукував, наставляючи навпроти Оксена товстого порепаного пальця:
— О!.. Ви чуєте, що Іван сказав?.. Ну вже й сказав, як припечатав, сто колючок йому в боки! — і в щирому захваті товк Івана під боки.
