Вітром промчала вулицею, зупинилася посеред широкого вигону: синє галіфе з червоними генеральськими лампасами, кожушок як не лусне на грудях, при боці шаблюка й наган, ще й висока, хвацько заломлена шапка з решетилівських смушок. Скомандувала зібрати молодиць, що колись провідували її з рогачами та качалками, — і пішла потіха на всеньке село!
— Вікна, дорогенька сеструньцю, била?
— Так до вас же, Маринко, чоловік мій ходив, — xолонучи всім тілом, відповідала Хвеська — Мокрина — Федора.
— А чого він до мене ходив?
— Та то вже вам краще знати.
— Бо ти пісна, як черствий корж, то куди ж чоловікові діватися! То замість того, щоб прийти до мене та любенько повчитися, як чоловіка біля себе тримати, ти коси мені віддирала?.. Ану, хлопці, візьміть оцю дурепу та всипте їй жару, щоб не дрімала під чоловіком!..
І брали нещасну Хвеську — Мокрину — Федору, і клали мало не під копита Марининого коня, й оголяли те тіло, що його грішно й на світ божий показувати, хіба що сварячись із сусідкою, та й сипали жару, аж свистіли нагаї.
Отак відплатила за побиті вікна Марина та й помчала геть, залишивши посеред вигону похриплих від крику жінок. І ще не встигли зарубцюватися сліди від нагаїв, як у село прикотилася звістка: десь біля Псла знайшла свій безславний кінець бандитка Марина.
Наздогнали бандитів червоні курсанти, загнали, як вовків, на високий берег, і тільки Марина здибила коня, щоб стрибнути з високої кручі в річку, як чмокнула куля в біле чоло — і не стало веселої молодиці, і зогнило в наспіх виритій ямі пишне тіло, що у всеоб’ємній щедроті своїй солодкою отрутою поїло не одного чоловіка.
А хата ще довго стояла, як відлучена, на краю села — порожніла вибитими шибками, чорніла зіпрілою стріхою, і вночі її боязко обходили люди: хтось наче бачив, як мертва Марина приїжджала туди на коні та й заходила досередини, не інакше, як любитися з нечистою силою."
"Тож в оту хату й переселив Гайдука комнезам. І хоч хазяйновита Гайдучня за одне літо довела її до пуття: вставила рами і шиби, обновила двері й стріху, звела нову клуню і хлів, виплела з гнучкої лози такий високий тинище, що як проходить мимо дядько — тільки краєчок гостроверхої шапки видно з двору, пустила на туго нап’ятому дроті такого кудлатого чорта, що горло рвав собі ланцюгом, коли хто чужий заходив із вулиці,— хоч усе до ладу й привели Гайдуки, однак не міг простити старий революції ані забраної хати, ні відкраяного поля, ні зведених коней та волів, що тепер гнуть свої горби на голоту, а не на нього.
