Руки лежать на колінах, очі втуплені в тарілку, губенята міцно стулені, і все в ній напружене, кожна жилка натягнена: тремтить — ось-ось обірветься! Тоді Таня або заридає, впавши обличчям на стіл, або вибіжить із хати — майне в темну ніч…
Оксен раз по раз повертається до неї: то підкладе на тарілку, що й так повна їжі, то подасть їй виделку, то підсуне воду; сестра, яка сидить з іншого боку, теж щось нашіптує, раз навіть обійняла — пригорнула до себе — Таня тільки плечі зсутулила. Навіть коли закричали: «Гірко!» — і їй довелося встати — повернутись лицем до Оксена, — навіть тоді вона думала тільки про те, щоб стримати оте нервове тремтіння, яке все наростало в ній.
Тому й здавалася на диво спокійною, якоюсь аж сонною, і Олеся, поглядаючи крадькома на невістку, нишком жаліла її: «Нещасна, як вона, мабуть, втомилася!» — хоч у самої аж гуло в руках і ногах: поралася з раннього ранку, не присідаючи.
Тож коли Гайдучиха почала говорити, всі, крім Тетяни, повернулися до неї.
— Розказували мені, батюшко… не знаю, правда чи ні, за що купила, за те й продаю… Дак розказували мені, що ув одному селі дяк здурів…
— Як то здурів? — жахнулися всі.
— А отак: взяв і здурів… — Гайдучиха провела тильною стороною долоні по губах, розв’язала хустку, щоб вільніше, мабуть, було говорити. — Був у тому селі дяк, годів, мабуть, із двадцять дякував. Кажуть, що розумнішого чоловіка й зроду-віку не було. А теперечки взяв та й здурів!
— То він і досі дяком?
— Та де там! До леворюції був дяком, а теперечки в якомусь приюті завідує.
Ще як колись брали його в солдати, то люди всією парахвією за нього стояли, а він тепер ось якої! Ще нічого, якби там такий, як оце мій Михайло… чи ви, пробачте на слові, Оксене… а то ж найрозумніший чоловік був, а теперечки взяв та й сказився: каже — бога нема… нічого нема!..
— Так він ні в що не вірує?
— Та ні в що на світі! Каже: все це природа создала!
— А як же його фамілія?
— Оцього вже, звиняйте, не знаю.
Казали тільки, що найрозумніший чоловік був, а повернувся з війни — сказився, пропав чоловік!..
— А я що вам казав: немає ладу на землі, немає й отам! — знову ткнув пальцем у стелю Гайдук. — Коли вже слуги божі святої віри зрікаються, то куди ж уже далі! Отак досидимось, поки нас пранці усіх поїдять!"
"Він гримнув кулаком по столу, аж підскочили тарілки, перекинулась чарка — по скатертині розповзлася темна пляма.
