Тому й не встиг випити чарку-другу за здоров’я молодих, а вже заворушилася-запекла біля серця невигойна образа, і Гайдук, тулячи до сухих грудей жилаві кулаки, допитувався в отця Віталія:
— Батюшко, за що?.. За віщо вони мене отак скривдили?.. Чи я в бога теля з’їв, що він послав на мене отаку кару?
Отець Віталій відклав виделку, витер сніжно-білою хустиною м’якого рота.
— Даремно ви ремствуєте на бога, Михайле Опанасовичу, — почав лагідно умовляти старого.
— Не нам, сліпим дітям його, знати, що добре, а що зле, де його свята милість, а де — його кара… Бог ніколи не забуває нас, тільки й нам ніколи не треба забувати про нього, уповати на його милосердя. Сказано-бо: без його волі жодна волосина не впаде з голови… Знайте — бог невичерпний у милосерді своєму.
— Та де ж, батюшко, те милосердя, коли мене совдепія отак пограбувала? — заперечив Гайдук.
— Хай би вже воли й коні, хай уже й землю, а то ж і з хати вигнали, наче собаку! То це такий лад! Така справедливість?.. Ні, нема ладу на землі, нема, видно, й на небі!
— Що ви таке кажете! — аж смикнувся Оксен на отакі богохульні слова. — Схаменіться: хіба можна отак проти бога?!
— Добре тобі, Оксене, богомільним бути, як тебе з хати не витурили! А я? За віщо вони мене покарали? Що я — гірший від тебе? Та в тебе ж сто десятин землі було, а в мене тільки сорок п’ять!
— Я ваших десятин не лічив… — почав був Оксен, але тут у розмову втрутилася Гайдучиха.
Сухенька та низькоросла, як і її чоловік, пов’язана темною хусткою, вона скидалась на стареньку монашку: сиділа при столі, пісно стуливши губи, дзьобала з тарілки «вгощеніє», а тепер, занепокоєна тим, що між чоловіками назріває сварка, вирішила перевести розмову «на божественне».
— А що я, батюшечко, чула! — а що Гайдук і собі поривався сказати слово, то вона смикнула його за рукав. — Та ну ж бо, Михайле, ти послухай лишень, що я чувала!..
Отець Віталій схвально подивився на жінку, що так вчасно прийшла на допомогу. Мимоволі зацікавлені, повернулися до Гайдучихи й інші.
Тільки Таня як сіла за стіл, так і не поворухнулася.
