Згодом Оксен крикнув, тупнув на нього, ще й добре уперіщив, мабуть, палюгою, бо пес завищав, ще раз-два ображено гавкнув та й потягнув, мабуть, неборака, важкий ланцюг під комору: догавкався! В хаті полегшено зітхнули — свої!
В сінях затупотіло, загомоніло, донісся Оксенів догідливий голос:
— Та заходьте до хати — гостями дорогими будете!"
"В сінях кілька разів важко гупнуло, так, наче хтось оббивав сніг із чобіт, і на порозі появилася чорна приношена шкуратянка з обірваними гудзиками, поруділі стоптані чоботи на міцних ногах — до хати ступив Василь Ганжа.
І по тому, як Гайдук напнувся, мов лук, не спускаючи з запізнілого гостя лиховісних очей, як зібгав він скатертину в жилавому кулаці, здогадалася Таня, що зайшов до хати кревний ворог старого, може, саме той, хто забирав у нього землю, й хату, і воли та коні.
Ганжу ж, здається, ніскільки не бентежило ні напружене мовчання присутніх, ні пекучий погляд Гайдука. Він стояв, широко розставивши ноги, в старенькій приплюснутій кепочці на голові, і велике, дикувате обличчя його з хижим обрисом носа, з смоляним, пересипаним ранньою памороззю чубом і з такими ж смолянистими очима дихало врівноваженим спокоєм, ба навіть цікавістю.
Наче зайшов оце Василь Ганжа не до чужої — до власної хати, побачив у ній непрошених гостей, що понаїжджали без нього та й попхались до столу. «Ану, подивимося на вас, хто ви такі, чи варто мені з вами їсти саламаху з одного казана та пити мед-горілку, а чи гнати вас утришия — до бісової мами!»
Ганжа прийшов не сам: поруч із ним стояв парубійко в благенькому піджачкові, в полотняних навипуск штанях та в якійсь узувачці: черевиках не черевиках, постолах не постолах, а так, чорти його батька зна що й нап’яла на свої ноги людина! Русяву чуприну його покривала шапка — з голови фронтовика-солдата, що приніс її з «імперіалістичеської» та й передав, мабуть, синові.
Зайшовши до хати, хлопець ізняв був її, а потім, побачивши, що Ганжа і не думає підносити руку до кепки, і собі натягнув знову шапку, насунув її аж на вуха: тепер знімеш її хіба що разом з головою! Стояв непорушно біля дверей, голодно й зло світив насупленими очима на куркульські наїдки-напитки, що виповнювали стіл.
— Та сідайте ж, дорогі гості, до столу! — упадав біля них Оксен, і Тані аж соромно було зараз за нього.
