— Василю, ви ж тут як свій: не один рік тут прожили!
Василь поворушив широчезними плечима, немов відкидаючи оту липучу Оксенову гостинність, глузливо спитав:
— А з якої нагоди це ви тут розгулялися?
— Хазяйку в хату привіз, Василю, — охоче пояснив Оксен. — Собі — законну жону, дітям — матір.
Чорні очі Василеві пробігли-пробігли — зупинилися на пишній красуні Зінаїді, і чи то справжній, чи удаваний захват відбився в тих очах:
— Везе ж вам, Івасютам: навіть жінки з крупчатки! А нам — з остюків та ячного хліба.
Отець Віталій, зрозумівши, кого прийняв Ганжа за нову Оксенову жінку, насупився, неспокійно засовався на стільці. В Зінаїди ж аж до плечей розлився гарячий рум’янець, невеликі вуха взялися вогнем. Таня вперше трохи ожила: зиркнула на сестру, закусила губи, опустила голову. Тільки Оксен, здається, нічого не розумів.
— Та на бога не скаржимося, — самовдоволено сказав він і відразу ж до Тані: — Таню, чого ж ти сидиш: запрошуй дорогих гостей до столу!
Тані, хоч-не-хоч, довелося звестися, тихо промовити:
— Просимо до столу.
Василь вражено подивився на Таню — спершу якесь сум’яття, потім неприхований жаль заятрив йому очі, і Тані вперше після вінця захотілося плакати. Вона все ще стояла, опустивши безпорадно руки, і дуже схожа була зараз на оту «шльонку» з єпархіального, яка чимось завинила перед начальницею.
«Городське», — помітив Василь і бліде, незасмагле обличчя, і тендітні руки, що не знали важкої роботи. І йому раптом пригадалися інші — пошерхлі й натруджені, і як він їх цілував, ховаючись у вишняку за оцією хатою від пильного Свиридового ока, як обіцяв палко берегти — не губити важкою роботою, і вже не співчуття, а злість до оцієї тендітної панянки заворушилася в ньому.
«Цій, мабуть, не дадуть переробитись, ця, мабуть, тільки й буде, що для любощів та забав!»
І цей, тепер уже ворожий, аж глузливий погляд Ганжі помітила Таня і, не розуміючи, що спричинило його, що таке зле заподіяла вона цьому чоловікові з важкою огрубілою вродою, вже не припрошувала — сіла, насупившись, одвернулась ображено.
Ганжа тільки посміхнувся на оту демонстрацію: «Іч, панська кісточка, не сподобалося!» — і, вже не зважаючи на гостей, повернувся до Оксена:
— Не будемо сідати ми в тебе, Оксене. Куди вже нам, голодранцям, та до багацького столу! Ти краще от що — хотів я зробити це зараз, але щоб не псувати тобі весільного настрою, то ти вже завтра візьми рушницю і принеси до сільради.
— Яку рушницю? — здивувався Оксен.
— Сам знаєш яку.
