Пам’ятає тільки гамір і дим, та червоні, захекані пари, які товчуть своїми каблуками в долівку, наче заповзялися продовбати її наскрізь. Але не на оцих невтомних танцюристів дивиться маленька дитина, навіть не на свого трохи сп’янілого тата, — вся увага її прикута до Янкеля."
"Пам’ятає його довгасте обличчя із звислими пейсами, худий рот, що кривився в посмішці, і велике засмучене око. Друге Янкелеве око було пов’язане якоюсь брудною хустиною. Він тримав у одній руці скрипку, а друга літала то туди, то сюди, повна якогось хворобливого неспокою й руху, і, може, тому навіть від найвеселішої Янкелевої музики віяло сумом.
— Янкелю, ушквар гопака!
— Янкелю, заграй веселішої!
— Янкелю, ушквар, щоб аж жижки трусилися!
І Янкель вже не тільки скрипкою — грав усім тілом своїм: звивався, прицмокував, хитав головою, підморгував єдиним оком, показуючи, як йому весело — ой як йому весело! — а сум не зникав. Сум так і пронизував кожен звук його скрипки. Такої ж убогої та обшарпаної, як і її хазяїн.
Таня стояла, завмерла, зачарована, заворожена отим дивовижним сплетінням веселощів і суму, невспромозі відірвати від скрипки очей.
І коли трохи пізніше гості, натанцювавшись, знову посідали до столу, а Янкель вийшов надвір дихнути свіжим повітрям, Таню наче хтось узяв та й повів слідом за ним.
Мабуть, світив повен місяць, бо весь ганок наче залитий, був молоком. Янкель стояв, задерши догори худе обличчя, опустивши довгі руки із скрипкою та смичком. Таня підійшла до нього, зупинилася навпроти скрипки, потягнулася пальчиком до струни.
— Ну, що скажеш? — помітив її Янкель. Присів, провів по Таниній білявій голівці долонею, чомусь зітхнув: — Отака хороша дитина!.. Хто твої тато і мамел?.. — А що Таня мовчала, Янкель сказав: — А хочеш, я заграю для тебе? От так…
Притулив до підборіддя скрипку і, дивлячись на дитину сумним своїм оком, почав награвати тихеньку мелодію — прямо в Танине завмерле серце.
Догравши, звівся, дмухнув на струни — здув рештки отієї простенької пісеньки, зіграної спеціально для Тані.
Не питав у дитини, сподобалося їй чи ні, а дістав із кишені круглого пряника-медовика, подав дівчинці і знову почовгав до хати — веселити людей…
Пряник той Таня так і не покуштувала — десь посіяла, мелодія ж, награна тільки для неї, ще довго бриніла їй у душі.
І ось вона знову чує її — наче Янкель, щоб утішити Таню, перекинувся в цвіркунчика та й пристрибав до неї з минулих років. І Таня слухала, слухала, теплішаючи серцем, та й незчулася, як сон скрався до неї.
