Вона спала й не чула, як десь понад хатою, а може, аж попід зірками загуло-закрутилося велетенське колесо прялки й одвічна невтомна пряля, послинивши пальці, почала сукати із мички людських доль тоненькі ниточки — одні обривала, інші сплітала, заплутувала в химерні клубки — подій, вчинків, наслідків, де все обумовлено і все випадково, як хоч би й ота сутичка Гайдука із Ганжею.
І треба ж було Василеві припертися саме в оту годину, а тоді хоч-не-хоч, а повинен був дати одкоша Гайдукові. Повинен був! Мусив! І не вбачав у цьому жодної з свого боку провини! Так і сказав у повіткомі, і стояв на цьому в землю вгрузлою брилою: хоч руки обірвіть — з місця не зрушите!
— Але ж зрозумійте, товаришу, — найбільше гарячкувала товариш Ольга, жінорг, у червоній косинці поверх коротко підстриженого русявого волосся.
Вся невелика постать її аж тремтіла від справедливого обурення. — Зрозумійте: це ганьба для комуніста — вдаватися до жандармських методів впливу! Ганьба!
— Ти не тільки собі — всій світовій революції завдав шкоди отим білогвардійським ударом, — підтримав товаришку Ольгу і начальник ДПУ Ляндер.
— Ти, товаришу, білогвардійщини мені не тули! спалахнув Ганжа і важко ступив до начальника ДПУ, що сидів, як картинка, в кріслі: по-військовому підібраний, весь обперезаний ременями. — Білогвардієць кого — пролетаря до крові бив… А я — пельку ворожу заткнув!
— Добре заткнув, — посміхнувся скептично Ляндер. — Повний рот зубів накришив.
— Б’ю, як умію, — похмуро відрізав Ганжа. — В панських пансіонах не вчився.
— На кого це ти натякаєш? — почервонів начальник ДПУ."
"— Товариші, давайте спокійніше! — втрутився секретар повіткому Григорій Гінзбург. Приємне враження від інтелігентного обличчя з широким розвиненим чолом псувало нервове посмикування правої щоки: колись стояв Гриша біля подовбаної кулями стіни під денікінськими карабінами. В останню мить врятувала його від ворожої кулі шалена атака червоних кіннотників — на згадку лишився тільки шрам на плечі та невпинне посмикування щоки: наче він весь час намагався підморгнути.
Голова його була покрита такими густими та непокірними кучерями, що жоден гребінець не витримував — щербився при першій же спробі навести хоч який-небудь лад в отих непролазних хащах. Тому, мабуть, не носив ніколи Гінзбург шапки або картуза: так і ходив, простоволосий, наводячи тиху паніку на містечкових ребе, тільки в найлютіші морози прикривав благеньким шарфиком весело відстовбурчені вуха.
