— Атож: виросте таким зарізякою, як і тато! — з докором сказала Олеся та й давай поскоріше вивільняти синові руки від отих чортячих дарунків.
— Не піддавайся, синку, не піддавайся! — підбадьорював сина Федько. — Мати — баба, що вона понімає в нашому ділі! Тримай, сину, міцніше чарку й шаблюку, з ними не пропадеш!"
"Батьківський отой заповіт не впав на камінь: як тільки Івась зіп’явся на ноги, так і почав вимахувати дерев’яною шабелькою, виструганою татусем із соснової дощечки.
Ось і зараз став на порозі: волосся войовничо стирчить, очі горять, а шаблюка вся у зеленому — стинав, либонь, калачикам голови.
«І що воно виросте з нього, — журиться Олеся. — Буде такий же харцизяка, як і татусь». А «харцизяка», забачивши тата, враз випустив шабельку, кинувся до Федька, обхопив йому ногу.
— Ото ти так скучив за мною? Так чекав свого тата?
Івась ще дужче заривається личком в татове галіфе: тільки і видно глибокий брехунець на потилиці. Федько, взявши на руки сина, довго носить його по кімнаті, підкидає до стелі.
Потім запитує:
— Ну, синку, покажи, чого ти тут навчився без мене.
Івась злазить із рук, біжить до лавки, вигрібає з-під неї дощечку й паличку, приклада до підборіддя та й водить паличкою, неначе смичком. Грає отак на «скрипці», приспівує:
Циги, циги, ла-ба-бом,Накладу я нам обом!
— Оце спасибі! Оце порадував тата! — регоче Федько.
— Та чи ти, чоловіче, сказився! — аж руками сплескує Олеся.
— А що ж тут такого: пісня як пісня…
Натішившись сином, Федько дає йому цукерку, штовхає легенько в потилицю:
— Біжи, синку, гратись надвір…
Сів до столу, почмихав у вуса, ласкаво покликав дружину:
— Олесю, йди-но сюди!
Посадив її на коліно, пригорнув, і коли вона, поклавши голову на чоловікове плече, заплющила очі, полоскотав вусами їй шию, пошепки запитав:
— Знаєш, що я зараз подумав?
— Що? — ледь ворухнула губами Олеся.
— Що ти у мене найкраща. Від усіх жінок найкраща!
Олеся тільки зітхнула, ще міцніше притулилася до Федора.
Та сімейна ідилія тривала недовго: вже такої чортячої вдачі був Олесин чоловік, що не міг не зруйнувати гніздечко, яке щойно сам викладав м’яким та ласкавим пушком!
Другого дня рано-вранці, ледь піднявшись із постелі, Федько сказав дружині:
— Да, мало не забув: приймай завтра гостей.
Олеся так і обмерла: боженьку ти мій, яких ще гостей?
— Та отих… — досадливо морщиться Федько. — Що я запросив. Хіба я тобі не казав?
— Коли ж ти мені про це казав?!
— Гм… Ти диви… А я чогось думав, що казав, — щиро здивувався Федько.
