Усміхнувся, козирнув, дзенькнув шпорами і пішов, а дівчина ще довго дивилася йому вслід. Так, наче поривалася запитати: «Яка ж та година, що ми маємо зустрітися?..»"
"Та Федько б уже і не почув, хай би гукала до самісінького вечора: інша русалка заполонила його. З’явилася перед ним так несподівано, мовби враз виринула із-під землі. Ішла попереду, легко похитуючи станом, в світлому літньому платті, в біленьких черевичках, з розкішною русою косою, викладеною довкола голови, ішла, як казкова царівна, створена Всевишнім на спокусу та на погибель всього чоловічого роду.
У Федька так і стріпнулося серце, так і загорілися очі: вона! Вона, та єдина, та од колиски жадана, в усіх мріях вимріяна, всіма снами навіяна! Вона, ота сама, пізнавши яку, він уже й не захоче дивитись на інших жінок!..
А Олеся, Федю, а Олеся?
«При чім тут Олеся? — досадливо морщиться Федько, прискорюючи ходу, аби наздогнати оту незнайомку. — Олеся ж удома… Вдома Олеся, а скільки ще часу мине, доки доберуся додому?» Він крутить правого вуса, крутить лівого, випинає колесом груди та дзінь-дзінь острогами — обганяє оту незнайомку.
Обігнав, обернувся, вирячив очі.
— Федю! — Олеся так і потягнулася до нього, аби обійняти, припасти, поцілувати. Та відразу ж отямилась: не вдома ж! А Федько поводив безтямно очима, мовби його ударили довбнею по тім’ю.
— Де ти була?
— Тебе ходила зустрічати.
— А чого не зустріла?
— Та я й сама не знаю, Федю… Ждала, ждала біля виходу, всі уже пройшли, а тебе нема та й нема. Я і подумала, що ти не приїхав…
— Подумала, подумала! На перон не догадалася вийти!
— Так я ж боялась розминутися із тобою, Федю!
Федькова ревнива підозра згасає: Олеся таки справді вийшла стрічати його, а не когось іншого.
«Гм… гм… — трохи збентежено жує він кінчика вуса, пригадуючи, як щойно гнався за власною жінкою, немов за чужою. — Буває ж таке!..» І, щоб приховати збентеження, насмішливо запитує:
— І довго ми отак будемо стояти? Може, підемо додому?
— Підемо, Федю, — покірно погоджується Олеся.
Вони йдуть широкою вулицею, закосиченою буйною зеленню, заллятою щедрим сонцем, неймовірно чистою вулицею, з таким дзвінким тротуаром, що кожен крок відлунює у високій кришталевій блакиті, в просторому отому наметі. Щаслива Олеся по-дівочому закохано зорить на свого чоловіка, і для неї зараз не існує нікого на світі, окрім Федька. Як їй хочеться хоча б доторкнутися до нього, якщо не можна уже пригорнутися! Але люди ж довкола, сором на людях і гріх перед богом.
