Ще походив, ще пофиркав у вуса: не хочеться, ох, як не хочеться вести дівчат у тюрягу! В тюрягу чи в бупр — все одно за грати, все одно подалі від світла, од свіжого повітря. Та хіба ж тюрми на те будувалися, щоб у них гноїти молоденьких дівчат!
— Дядина… гм… дядина… А дорогу знайдете?
— Знайдемо! — в один голос дівчата.
— То йдіть, вдягайтесь. Щоб за годину і духу вашого тут не було!.. Ну, чого стоїте?
Та й пішов сердито із двору на вулицю, де на нього чекали працівники карного розшуку. На нього і на отих сестер.
Тільки не діждуться дівчат його хлопці. І начальство Федькове не діждеться. Хай хоч і посиніє, а не діждеться!
— Пішли! — скомандував Федько та й рушив із таким виглядом, наче не бандитам — йому сідати до в’язниці…
День похорону Зіни й Віталія застав Федька у дорозі: повертався з чергового відрядження додому. І в той саме час, коли під спів батюшок, під голосіння жінок дві домовини опускалися в могилу, Федько, який не знав і не відав, реготав із веселих історій, що їх розповідав сусід по купе.
А потім, насміявшись до сліз, зійшов на вокзалі в Полтаві — енергійний, веселий, бадьорий, радий обійняти весь світ, всіх оцих людей, що кудись поспішають, чогось метушаться, а він, Федько, повертається після вдалого відрядження додому.
Над усе любив пускатися в мандри. Поїздом, на коні — байдуже чим, аби лиш подалі, аби лиш подовше, щоб стрічали нові й нові люди, розгорталися інші й інші картини. Циганська кров не давала спокою, все кудись кликала, звала, і родитися б Федору циганом; сів би на передок обшарпаної кибитки, виставив би під палюче сонце, під пекучі морозні вітри смоляним волоссям порослі оголені груди та й рушив би по білому світу, Од села до села, від міста до міста, степами й лісами, і не було б кінця-краю отій дорозі, і зорі світили б йому щоночі, й багаття палало б перед його очима, таке ж неспокійне, рухливе й живе, як і сам господар.
Та що поробиш: не судилася Федькові циганська доля, понесло його у міліцію. Але й тут він не тужить: бач, як чеше пероном, так і шниряючи на всі боки чорнющими, повними неспокійного вогню очима!
Помітив дівчину, яка стояла біля розпису приміських поїздів, записуючи години, зупинився.
Дівча як дівча: сотні отаких стрічаються щодня на вулицях, а Федькові здається, що ця — найкрасивіша. Постояв, посвітив на неї очима, а потім:
— Пробачте, ви не записали найважливішої години…
Дівчина звела на нього здивовані очі.
— Години, коли ми з вами сьогодні зустрінемось.
