Рвонув догори, так що все тіло Артиста злетіло в повітря, а потім ударив ним об долівку — головою об тверду, наче камінь, долівку!
— Стріляти, гад?! Стріляти?!.
І вже хлопці, що забігли та освітили сіни, відняли у нього помертвілого ватажка банди…
Артист лежав зв’язаний на возі, а бандити юрмилися довкола збитою отарою, похмуро просили Світличного:
— Дайте ж хоч одягнутися…
— Нічого, ви й так красиві,— відповідав їм Федько. — Пройдіться, прогуляйтесь по вулицях, нехай люди подивляться, які ви вояки!"
"Відгоріли, відпалали солом’яні віхті, розсипалися колючими іскрами, а разом з ними погасло життя і в отого міліціонера, що так необережно підліз під Артистову кулю: лежав на другому возі, випроставшись на весь зріст, наче примірявся, чи вміститься, коли його повезуть незабаром до могили.
Він бліднув і бліднув. І небо над ним теж блідло. Тільки небо блідло для того, щоб незабаром вбратися в усі барви життя, а на його обличчя невмолимо, невідворотно лягала вощана фарба смерті.
І коли він вдихнув востаннє… і ще раз вдихнув… і ще раз… наче збирався пірнути… коли затремтів усім тілом, потягнувся, занімів… і обличчя його враз стало недоступне та строге, Федько зняв картуза, а за ним потяглися до своїх картузів інші працівники карного розшуку. Так вони й стояли, застиглі й суворі, не зводячи погляду з свого товариша…
— Ну, ладно, — сказав Федько, надіваючи картуз, і голос його тремтів, і посмикувались вуси. — Вези! — наказав їздовому, що сидів на передку.
— Вези, тільки так, щоб ніде ні стукнуло, ані грюкнуло. Вези і думай, що він ще живий… А оцих, — показав Федько на бандитів, — оцих женіть, як скажених собак. І хай дякують своєму злодійському богові, що зараз не дев’ятнадцятий рік і зустрілися ми не на фронті!..
Підійшов потім до нажаханих сестер, що стояли осібно, притулившись одна до одної, тремтіли чи то від страху, чи від ранкової свіжості.
— Плачете? — запитав. — Пізно почали плакати, дівчата! Раніше треба було плакати!
— Ми не винні! — дружно зарюмсали сестри.
— То тато!
— Хіба тільки тато? А з Артистом — теж тато лежав?
Сестри нічого на те не відповіли, тільки ще міцніше притулились одна до одної, з ляком дивлячись на Федька. І в Світличного мимоволі стислося серце, він гмикнув, посмикав себе за чорнющого вуса:
— Родичі є?
— Дядина.
— Дядина… Теж мені родичка — дядина! Де живе?
— У Шишаках.
— У Шишаках!.. Дядина… І ви думаєте, зрадіє вам ота дядина?..
