Але ж я про це…
А з далеких, дуже далеких, уже пилком присипаних років сплинули приглушені, але знайомі голоси:
— А чия то пішла?
— Та то ж молодша дочка Світличного! Ви хіба не впізнали?
— Та де ж таку красуню впізнати!
— Е, не кажіть! Що красива, а що й розумна: закінчила єпархіальне училище в Полтаві і оце приїхала до нас учителювати.
— Учителювати! Те-те-те… Отака молода і вже вчителька…
Спомин той порушує товаришка Ольга:
— А що тут довго думати, Таню. Майте на увазі, що навряд чи буде у вас ще така нагода.
Згоджуйтесь…
— Еге ж, згоджуйтесь, Таню, згоджуйтесь… Ониську, та скажи ж, щоб вони згоджувались!
Переборовши спокусу, Таня просить дати їй якийсь час подумати. Поїде поки що до мами, подалі від Оксена, порадиться, а тоді, може, і згодиться.
— Що ж, вам видніше, — трохи ображено мовила товаришка Ольга.
— Ви не думайте, що я… Мені дуже хочеться вчителювати! Але я мушу трохи побути вдома… Трохи відійти…
— Ну, гаразд, — полагіднішала товаришка Ольга.
— Їдьте, відпочиньте, ми почекаємо…
Виїхавши за хутір, Таня оглянулася: звідси, згори, садиба Івасют вся як на долоні. І немає там ані клаптика, де б не ступила Танина нога. Сухими очима дивилася вона на хутір, що все віддалявся та віддалявся, ніби спливав з її життя. А попереду, просякнуте осіннім сумом, пройняте збляклими тонами, розпливалося в невиразній далі її невідоме майбутнє…
Частина третя
І
Тривога й сум’яття оселилися в сім’ї Івасют.
Степовими гадюками сповзалися на хутір чутки, сичали Оксенові в душу:
— Чули: зліквідовують непу?..
— Газети читали? Знов продкомісарити будуть! Тільки теперечки не лише хліб, а й господарів вигрібатимуть із дворів.
— Оксене, а ке-но сюди! Вам ще не переказували, що вчора в сільраді Ганжа говорив? Казав, що недовго вже вам сидіти на хуторі. Нахвалявся прийти із сокирою та й викорчувати вас із корінням…
І не було такого плоту, аби від чуток отих відгородитися, не було таких дверей, аби від них зачинитися.
Зачинитися, забитися в найглухіший закуток, затулити вуха і заплющити очі: цур вам, пек вам, одчепіться, дайте дихнути спокійно!
Не було.
І не мав Оксен і хвилини спокою. Кляк на колінах перед божницею, та навіть у Всевишнього чомусь було розгублене обличчя, навіть він не знав, що відповісти на палкі Оксенові молитви.
