Потім поклав книгу на стіл і грізно запитав:
— Хто вчинив оце богохульство? — В нього аж руки трусилися від ледь стримуваної люті.— Альошко — ти?
Вийшов з-за столу і до Альошки, що, нічого не знаючи, лякливо втягнув голову в плечі, затуляючись руками.
— Не чіпай хлопця. Листок вирізала я.
Таня сама була здивована тим, як спокійно вимовила оці слова.
— Ти?! — Вражений Оксен повернувся до Тані, все ще, видно, не вірячи почутому. — Ти вирізала?
— Я.
Він обводить поглядом присутніх, наче кличе їх у свідки.
Закликає у свідки й богів та святих, що зараз всі на його боці й осудливо, гнівно, невмолимо печуть Таню ненависними поглядами.
— Навіщо ти це зробила?
В Оксенових очах — суворість, гнів. І Таня, відчуваючи за собою провину, враз наче меншає.
— Я… Мені потрібно було… — белькоче вона, боячись, що Оксен її зараз ударить. — Я писала літери для Ганниних дітей…
— Ти підняла руку на бога! — вигукує Оксен. Він раптово блідне і, розмахнувшись, щосили б’є важкою долонею Таню по щоці.
Іскри посипалися Тані з очей, дзвін розколов навпіл голову! Вона відлетіла набік, вдарилася плечем об стіну, ледь втрималась на ногах. Ухопилася за щоку рукою, наче боялася, що лице в неї зараз спалахне, безтямно дивилася на Оксена, який стояв, важко дихаючи. І тут серед мертвої тиші їй ударив у серце відчайдушний дитячий крик:
— Ой мамонько!..
Андрійко підбіг до неї, обхопив рученятами її коліна, припав личком до спідниці. До Тані поволі верталася свідомість. Одірвала руку од щоки, що горіла вогнем, нахилилася, взяла сина на руки, мовчки вийшла через сіни в іншу кімнату.
Тільки тут, на самоті із самою собою, дала волю сльозам. Ходила з кутка в куток, зацитькувала Андрійка, а сльози лилися й лилися. Важкі, пекучі, образливі.
Щока боліла все дужче і дужче, та ще більше боліло їй те, як він посмів ударити. І ще більше боліло оте, як вона стояла перед ним і щось белькотіла, намагаючись виправдатись. Боже, як вона ненавиділа зараз себе за оте боягузтво!.
.
В той вечір вона вперше не лягла в одну постіль із чоловіком. До кімнати заходив Альошка, тихенько, не дивлячись на мачуху, передавав:
— Казали тато, щоб ви йшли уже спати.
— Передай татові, що я нікуди звідси не піду.
Альошка постояв-постояв та й вийшов.
За якийсь час знов одчинилися двері — на порозі виріс Іван:
— Йдіть уже до тієї хати, а ми з Альошкою будем тут стелитись…
— Залиште мене в спокої,— сказала Таня, з ненавистю дивлячись на Йвана.
