Таня, вмить забувши про свою образу, кинулась до неї, підвела до цебра з водою, помогла змити тісто. Все обличчя у Фросі взялося водянками, з вузьких щілинок очей котилися сльози.
— Запрягай коней, вези Фросю в лікарню! — гукнула до переляканого чоловіка Таня.
Оксен, що до цього стояв мов закам’янілий, враз почав хреститися, шепотіти молитву.
— Не поїду! — відповів Оксен, не дивлячись на Фросю. — Це її бог покарав, не поїду.
Так і не поїхав, хоч уже Фрося Христом-богом молила його відвезти її у Хоролівку. І вона, забравши вузлик з нехитрим «струментом» своїм, пішла собі пішки в надії, що трапиться попутна підвода.
Оксен же кілька днів ходив притихлий, якийсь аж менший на зріст. Вечорами довго вистоював перед образами: кляк на колінах, хрестився, ревно бив низькі поклони, торкаючись лобом підлоги, покаянно молився:
— Господи, помилуй мя, многогрішного, прости мені всі согрішенія, як я прощаю ворогам своїм всі кривди свої!..
Щовечора квилив навколішки, не даючи ані Всевишньому, ані Тані спокою.
І так їй приївся отой голосний шепіт, що вже й вона почала благати бога: «Та прости його вже, боже, а то він замучить і тебе, і мене!»
В неділю поїхав до церкви: висповідався, дістав відпущення гріхів й іншою людиною повернувся додому: очі просвітлені, голос смиренний, чоло проясніле — хоч зразу у рай! Ходив по хаті, тоненьким голоском співав псалми, зворушено поглядав на ікони. І Таня, дивлячись на нього, вперше подумала… ні, не подумала — всією істотою відчула, що не зможе більше жити з Оксеном.
З оцим чоловіком, який чужий за нею прийшов, чужий її взяв, чужий з нею жив, чужий проведе і в могилу, якщо вона лишиться в нього. Про це й сказала Федькові, коли той заїхав у гості.
Федько пробув на хуторі якусь годину. Та й то більше прикладав мокрий рушник до опухлого синього носа («Ти понімаєш: кінь спіткнувся, я хитнувся та носом об коліно!..»), аніж розмовляв із сестрою. Та й не можна було розказати братові все, що мала на серці: Оксен не відходив ані на крок, наче відчував, що дружина хоче поскаржитися на нього.
Коли проводила Федька до воріт (Оксен і тут плентав поруч, запрошуючи в гості), коли поклала йому на плечі руки, такими очима подивилась, що брат, розкумекавши, що тут щось не те, сказав:
— Ану, проведи мене, Танюхо, до битого шляху! — І вже до Оксена, що занепокоєно тупцявся коло них: — Не бійсь, дорогенький зятьок, не завезу твою жіночку за тридев’ять земель!
Таня сиділа позаду брата на дрожках, розповідала йому все.
