Не втаїла нічого, була як на сповіді.
Федько похмуро слухав. Раптом потягнув за віжки, став розвертати жеребця.
— Федь, ти куди?
— За Андрійком, — не оглядаючись, відповів Федько. — Наб’ю отому гадові морду, заберемо Андрійка та й відвезу вас до мами.
— Федю, постій! — злякалася Таня. — Я не можу так, Федю!
Той, не слухаючи її, уперіщив жеребця батогом, Таня зіскочила з дрожок, мало не впала:
— Я не поїду з тобою.
Федько зупинив коня, підійшов до сестри, замахнувся батогом:
— Сідай, кажу! Ну!.
.
— Не сяду!
— Брешеш, сядеш!..
Кинув батіг, підскочив до неї, вхопив за плечі, трусонув — в Тані мало голова не злетіла з плечей.
— Зробиш, як я кажу!..
Таня орала землю ногами, видиралася з рук. Коли він посадив-таки на тверді голі дошки, вона знову зіскочила:
— Не поїду!
— Ну, як знаєш, просити не буду, — охолов враз Федько. Сходив за батогом, розвернув коня, непривітно сказав: — Тоді прощай, чи що?
— Прощай, — мовила Таня крізь сльози. — Прощай… Цілуй Олесю, Івасика і… і маму… — Та й пішла спотикаючись у бік хутора.
— Таню, зажди!
Наздогнав, ласкаво взяв її за руку:
— Ну, скажи, чому не хочеш, щоб я забрав тебе із собою?
— Федю, ти зрозумій: не можу я зараз!.. В нього стільки роботи, він день і ніч не спить, — все на полі й на полі… Хто ж дасть усьому лад, як я поїду?.. Хай упораємось, отоді я сама піду од нього. А так мене совість замучить, Федю!
— Ех ти, совіслива! — мовив Федько та й обійняв Таню за плечі.— На тобі, на отакій, довіку верхи їздитимуть.
— Що ж робити, такою вродилась.
— Ну, гаразд… Обіцяй тільки, як будуть непереливки, так і написати листа. Обіцяєш?
— Обіцяю…
Поцілувавши сестру, Федько скочив на дрожки, поїхав. А Таня ще довго стояла і дивилася йому вслід.
…Покинула Таня Оксена аж наприкінці жовтня, коли дерева скинули листя, а поля дихали глибокою осінню. Покинула після одного випадку, що перевернув їй душу, поклав край всім ваганням та роздумам.
Сталося це в неділю, увечері.
Оксен сів до столу з біблією в руках."
"Коли Оксен узяв біблію, в Тані похололо в грудях, тривожно забилося серце: пригадала оту чисту сторінку, що її вирізала, готуючись до уроків з Ганниними близнятами. Оту саму сторінку, на якій вивела перші літери, аби навчати дітей письму. А Оксен, відкашлявшись, з побожно просвітленим обличчям розкрив важку палітурку і закляк, дивлячись туди, де мала бути цупка, біла, незаймано чиста сторінка.
