Володька своїм червоним весіллям наче розв’язав тугенького вузлика та й натрусив із веселого мішка повне село старостів. Снували вони од хати до хати, полювали полохливих куниць, поверталися потім із рушниками через плече: гордо йшли вулицями — ось подивіться, які ми мисливці! А траплялося й так, що чесали городами, та й то пригинаючись та оглядаючись, щоб ніхто не угледів: піднесла ж бо клята дівка замість рушника гарбуза, та такого, що де він тільки і виріс — хоч коти поперед себе! Але таких невдах було менше, бо теперечки настали зовсім інші часи.
Колись було як? Кликали тато і мати свого молодого «болярина», кликали та й наказували:
— Надумались ми оце, сину, тебе женити. Годі тобі вже по досвітках підошви протирати, та й матері треба поміч у хату. То засилай, сину, старостів до Охріменкової Векли. Дівка вона роботяща, здорова, ще й добрий посаг за нею дають.
Накажуть отак — і не здумай пручатися! А у Векли, може, інший давно вже на серці. То й цупить додому нещасний «болярин» отакенного гарбуза:
— Нате, тату і мамо, вам од Векли гостинця.
Беріть, ріжте, печіть, варіть — їжте та й мене разом із оцим гарбузом доїдайте… Бо наївся я сорому по самісінькі вуха!
Теперечки не те. Не ті повелися парубки та дівчата, дочки й сини. Не ждуть татового-маминого благословення — самі вирушають на оте полювання. І так наполюються по темних закутках, попід вербами та повітками, що куниця вже й не подума втікати од статечних мисливців: сама голосить за ними та хапа поскоріш рушника пов’язати, щоб не роздумали та не втекли.
Були й червоні весілля, отакі, як у Володьки та Марусини, а здебільшого виходили заміж та одружувалися по-старому, по-дідівському. Засилали старостів. Ходили на оглядини. Вінчалися у церкві, де молодому і молодій клали на голови позолочені вінця, як цареві й цариці, де подружки одна поперед одної поривалися нести над головою молодої вінець, бо яка не пронесе хоч раз у житті — на тому світі, по смерті, чортам хвости носитиме! Поверталися додому в заквітчаних поїздах, влітали у розпанахані навстіж ворота, у широкі двори веселими, нестримними ордами.
Вигуки, музика, регіт, пісні, і вже сват із свахою, невідомо од чого й п’яні, танцюють попереду молодих од воза до хати: відчиняйте господарю, бо висадимо, випремо разом з одвірками й двері!
І-ех! Пити так пити, гулять так гулять!
Бийте у бубна, музики, щоб і мертвий схопивсь із домовини! Рвіть, закаблуки, долівку, щоб аж стіни двигтіли!
Ось так!.. Ось так!.. Ось такечки-так!..
