— Ні, ти мені, Соломоне, скажи, — допитувався Світличний у свого давнього друга Ляндера. — Та слухай сюди, Соломоне, бо, їй-бо, по пиці заїду! Винен я чи не винен?
— Винен, — відповідає Соломон. — Який ти мені не друг, а істина для мене дорожча.
— Винен?.. Я?.. — аж задихається Федько від обурення. — Та в чому ж моя тут провина? Що я не в тій колисці гойдався? Не ту цицю ссав?.. Та я свою відданість партії на фронтах доказав! Кров’ю розписався!.. То яке ж ви, гади, маєте право брати під сумнів мою партійну чесність!
— Ах, Федір, Федір, ну чого так кричати? — невдоволено морщиться Ляндер.
— Нащо кричати, Федоре, коли криком нічого не поможеш. Ти краще скажи: хто твій батько?
— Яке це має відношення…
— Пряме, товаришу Федоре, пряме… Від кого себе партія очищає? Від класово ворожих елементів, від колишніх поміщиків, куркулів, попів, білогвардійців та їхніх синків, що внаслідок притуплення нашої пильності зуміли пролізти…
— Це я проліз? Я?..
— Ну, нащо так? Ніхто ж тобі цього не каже.
— Та де ж у чорта не каже, коли прямо говорять!
— Ну, я ж цього не кажу, — з досадою мовив Ляндер: ні, з ним таки неможливо нормально розмовляти! Скільки часу минуло, пора б уже й відучитися від фронтових звичок!
І Соломон уже лагіднішає, починає вмовляти розпаленого Федора:
— Ось послухай сюди.
Тільки помовчи, дай мені слово сказати. Хто твій тато? Служитель… е-е, релігійного культу… А хто твоя дружина? Дочка куркуля і сестра куркуля. Ясна картина.
— Кому це ясна? — питає похмуро Федько; він уже не кричить, тільки люті вогники спалахують у чорнющих очах та попід шкірою на вилицях ворушаться сталеві жовна.
— Всім… Усім отим, що голосуватимуть: вичистити тебе із партії чи залишити.
— Це що ж виходить: і мене треба вичистити?
— Про тебе, Федоре, не може бути й мови, — заспокоїв товариша Соломон. — Ти мені — друг, а друзів я ще ніколи не лишав у біді. Думаєш, Ляндер забув, як ти на отих зборах його захищав? Як Гінзбургові та його прибічникам правду у вічі різав?.. Ні, Ляндер такого не забуває! Хто за Ляндера, той може спати спокійно.
Ось моя рука на тім, Федоре!
— Що ж я маю робити?.. Перед отими сопляками, що й пороху не нюхали, виступати? Просити, щоб простили за класово ворожу колиску?
— От ти знову за своє! Скільки разів я тобі говорив: не можна все рубати з плеча! Розумніше треба, розумніше… Ти газети читаєш?
— Читаю.
— Погано читаєш!
— А ти звідки знаєш?
— Бо уважно читав би, вже давно порятунок для себе знайшов би. Ну, та дякуй долі, що в тебе є друг.
