Дивиться в зал — не бачить нічого, гойдається перед ним лише море розмитих облич, наче крізь вату доноситься безжальний гул голосів…
Потім піднімаються руки. Пнуться догори, хитають гадючими головами, жалять Федька в самісіньке серце.
— Рахуйте.
— Чого там рахувати! І так видно, що більшість!
— Хто «проти»?
Над головами зводяться поодинокі долоні. Мало, зовсім мало, щоб врятувати Світличного!
— Громадянин Світличний, клади партквиток!
— Зброю, зброю відберіть! — доноситься чийсь голос із задніх рядів.
Світличний, що поліз був до кишені за партквитком, висмикнув руку, хижо блиснув очима:
— Зброю? А ви мені її давали?! — Та маузер — р-раз із дерев’яної кобури. — Ану, підходьте, кому жити набридло!
Стрибнув із сцени, попер вузьким проходом, а вслід розпачливий голос голови:
— Затримайте його! Не пускайте!..
Федько обернувся, люто вискалив зуби:
— Ану, геть із дороги!
І летить уже Федько до вокзалу. Затискає гаряче руків’я маузера — люди так і кидаються хто куди.
Вскочив у вокзал, підбіг до каси:
— Квиток на Полтаву!
Аж тепер помітив, що все ще трима у руці маузер.
Кинув до кобури, дістав гроші, не рахуючи, кинув жужмом у маленьке віконце.
— Товаришу Світличний, а здача? — гукнув йому вслід касир. — Здачу візьміть!
Не почув. Вибіг на перон, запитав у чергового, що поштиво виструнчився перед начмілом:
— Поїзд на Полтаву скоро?
— Через чотири години!
Федько чортихнувся, пішов пероном, гризучи вуса. Потім пожбурив квиток, побіг назад, до міліції. Проскочив мимо вартового у двір, до конюшні.
Вивів свого жеребця з таким поспіхом, наче сурмач сурмив «тривогу». Жеребець аж пританцьовував, йому теж передалася лиха нетерплячка хазяїна, і, коли Федько злетів у сідло, той з місця рвонув учвал — тільки мелькнули розчинені навстіж ворота і перелякане лице вартового.
Ніч застукала Федька у дорозі: хоч як гнав за сонцем, а воно таки випередило, блимнуло глузливо червоним оком та й сховалось на заході. І вже тьмяніє, тужавіє степ, а в байраках та вибалках гускне непрогріте протягом короткого осіннього дня повітря.
Порожньо, сиро, незатишно восени у степу після того, як зайде сонце. Темне небо і чорна рілля, каламутні баюри і одинокі оголені дерева, моторошне безлюддя і загадкове мовчання. І ти один, один на весь степ, якому немає кінця, тільки де-не-де блимне заячий вогник та долине глухе валування собак. Будеш отак їхати, приречений на безрадісні думи, без надії добратись до людського зігрітого житла.
