Танцювало, гуляло село, як перед погибеллю.
II
Над Федьковою ясною голівонькою збиралися хмари.
І не солодка горілонька, не чужі молодички були тому причиною."
"Коли б, наприклад, взяли за ребра Світличного, що він іноді зазирає до чарки, що іноді як дихне — таким густим ароматом повіє од нього, таким неймовірним букетом, що найзатятіші п’яниці роздувають враз сизі носи та принюхуються, ковтаючи слину… коли б за оце почали молотити Федька, тоді було б зрозуміло. Хоч якщо розібратися, то й тут не було за що особливо карати.
Пив горілку? Пив. Тільки ж умів і заїдати!
Бо ніхто ще не бачив, щоб він десь спіткнувся або похитнувся. Вип’є хоч пляшку — по нитці пройде, злетить у сідло — вросте й не схитнеться, і хіба тільки по очах можна помітити, що він роздушив чергового «цуцика». Але мало знаходилося сміливців заглядати Світличному в очі!
А щоб не так несло горілкою, коли траплялась оказія випити, споживав Федько в неймовірній кількості часник: овоч, цілком лояльний до його посади і не шкідливий для здоров’я.
— Бактерії убива… Кха… кха… — пояснював Світличний підлеглим, дістаючи із кишені повну пригорщу часникових дольок. — Вгощайтеся та будьте здорові!
І майже вся королівська міліція з легкої Федькової руки пропахкотіла часником.
Коли б закинули Світличному, що він не байдужий до жіночої половини роду людського, що не одна красуня королівська потай од чоловіка зітхає за гарячою рукою і не менш гарячими вустами начміла, зітхає, прасуючи пом’яту спідницю… Що не одна, обіймаючи законного мужа, забувшись, називає його Федюнею, Федьком, хоч того зроду-віку звали Миколою чи Василем: і то її щастя, що в такі хвилини чоловік глухіший од чобота!.
. Що не одна дівчина, палаючи тугими щоками, згадувала посеред ночі промовисті очі начальника, такі палкі та промовисті, що їй і досі туманиться у голові та верзеться таке, що потім ходить вона, немов п’яна, і не бачить нічого ошалілими вже своїми очима…
Коли б за це притягли до суворої відповідальності Світличного, то це не було б для нього несподіванкою.
Хоча й тут, якщо розібратись як слід, не було особливої Федькової провини. Бо нащо ж тоді й росте оте зілля, як його не споживати? Для чого й розквітають оті пишні квітки, коли їх не нюхати? І даремно гнівається Олеся, коли іноді до неї доходять чутки, туманні натяки про те, що її любий та милий чоловіченько походив по чужому гречаному полю…
Взяли ж Федька в шори зовсім за інше.
