І буде йому ще всього: безсонних ночей і безнадійних думок, гарячих суперечок — таких гарячих, що іноді аж сорочки на грудях летітимуть шматтям, і підступних пліток, яким чомусь тим охочіше вірять, чим вони безглуздіші, і зрада, здавалося б, найвірніших людей. Все це жде на Василя в рідному селі, яке він і ненавидить, і любить, яке готовий іноді спалити і без якого не може жити на світі.
Та це ще попереду, а поки що Василь, який заходився насамперед перевозити до села свою хату, зустрівся з Оксеном.
Не інакше, як нечиста сила виперла на дорогу Оксена саме тоді, коли Василь проїжджав мимо на позичених конях — пустив їх з гори вільним підтюпцем, а Івасюта теж дав волю своєму застояному жеребцеві, на повній рисі виїхав з двору — та й зчепилися на смерть оглоблями, заплутались упряжжю.
— Гей, ти! — закричав люто Василь, не впізнавши в першу хвилину Оксена. — Тобі що, повилазило?!
Оксен же відразу впізнав Ганжу. Та й як не впізнати оті короткі, з обрубаними пальцями долоні, які він колись помагав батькові пхати до чорної пащеки пенька!
Василь зіскочив із воза, повільно підійшов до Оксена, що похапцем розплутував упряж, бив свого жеребця у вискалену, високо задерту морду.
— Зачекай, не гарячкуй, — вже миролюбніше промовив Ганжа.
Оксен оглянувся, їхні погляди зустрілись. Тонкі, наче вимальовані Василеві брови, що не злиняли на каторзі, не вигоріли на заводі, ворухнулися, стяглися докупи в суворий шнурочок:
— Оксен?
Оксен посміхнувся, винувато й розгублено. Простягнув руку, для чогось торкнувши нею перед цим об чумарку, запобігливо мовив:
— З приїздом вас, Василю!
— Ні, руки я тобі не дам, — тихо, немов говорив він оте сам собі, озвався Василь.
— Не подам я тобі руки, Оксене, — повторив він уже голосніше, і нерозтрачена ненависть виповнила його чорні суворі, насуплені очі.На ній же немає пальців, як же я без пальців потисну твою?..
Оксен більше не міг витримувати Василів погляд: він пропікає його, здається, наскрізь. Тому дивиться собі під ноги, на свіжоначищені чоботи, що, однак, уже встигли взятися пилком.
Кличе в свідки бога, що він не хотів тоді лиха Василеві, заступався за нього перед розлюченим татом.
— Так заступався, що аж руки мої стромляв до пенька?
— Хто з нас не без гріха! — смиренно зітхає Оксен. — Молодий був, дурний… Скільки часу минуло відтоді, Василю!
— І все бур’яном поросло? — питає глузливо Ганжа, та відразу ж відповідає, рішуче й сердито: — Не поросло!.. На отій доріжці, Оксене, жодна бур’янина не виросла.
